Мені 57 років. Я з Харкова. Прокинулася о п’ятій ранку від перших вибухів - і почалося. Жила два місяці в метро. Спочатку продуктів майже не було в магазинах, але нам дуже допомагали волонтери: привозили продукти, в тому числі гаряче харчування. Потім у мене захворіли нирки, і я поїхала до Полтави.
Я найняла волонтерів, і вони мене вивезли у Полтаву, бо це найближче місто від Харкова, де тихо. Найбільші труднощі у мене були з пошуком житла в Полтаві і коштами на життя.
Шокують безперервні обстріли, які рашисти ведуть по Харкову. Найстрашніше, що потрапляють в житлові будинки.
Діти повернулися до Харкова, бо не змогли знайти роботу в Полтаві. А я працюю на віддаленій роботі.
Думаю, що війна може скінчитися наприкінці літа цього року.
Майбутнє своє бачу мирним. Я буду в Харкові продовжувати працювати, жити в себе вдома. Нікуди не буду виїжджати.
