Рубан Євгенія, 9 клас, Боднарівський ліцей, Івано-Франківська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Глуханюк Галина Василівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Мій шлях, що вимірюється 1000 днів від початку війни, — це низка зустрічей з людьми, які великі серцем і щирі душею. Кожне знайомство в цьому часовому просторі було для мене знаковим.

Випадкових зустрічей не існує: на благодійному ярмарку до Дня захисників і захисниць України я познайомилася зі своїми теперішніми однокласниками, які стали для мене найкращими товаришами. Ця зустріч стала важливою, бо допомогла позбутися самотності й тривоги та подарувала можливість знову радіти життю. Уже другий рік я навчаюся в класі, де мені комфортно й зручно, тому що поряд ті, що розуміють, підтримують і надихають.

Шлях сюди, на Прикарпаття, у село, багате традиціями й обрядами, звичаями й високою духовністю, був довгим, складним і тривожним.

Вранці того страшного 24 лютого наш будинок здригнувся від вибуху, усі вибігли на вулицю і побачили жахливе видовище: у Чугуєві палав аеродром, горіли багатоповерхівки. Небо пашіло червоним вогнем і клубочилося чорним димом. Потім у ньому загуділи літаки — вони скидали бомби. Це було дуже страшно! Згодом зателефонувала моя вчителька Ірина Володимирівна, повідомивши, що навчання не буде, бо почалася війна.

Усі крамниці позачинялися, ми по декілька днів сиділи в підвалі без хліба, бо не було можливості привезти хоч якісь продукти. І тоді бабуся вирішила: будемо евакуюватися.

Волонтери привезли нас 8 квітня в Полтаву, і першим прихистком стала церква “Хліб життя”. Згодом мене з бабусею доправили в село Гукливе, що на Закарпатті. Там ми перебували за кошти спонсорів із США в готелі “Наталія”. Мене зачарували місцеві краєвиди, неймовірні гірські пейзажі навколо! Ми побували на озері Синевир та були вражені красою водоспаду Шипіт, подорожували колоритними містами Закарпаття. Але акція закінчилася — і нам прийшлося шукати нове житло.

Так ми опинилися в Моршині — мальовничому й тихому містечку. Але проживання тут було надто дорогим — і ми знову в пошуках притулку. Тепер опиняємось у Калуші. Що чекає далі, невідомо. Здається, випадково в міській раді зустрічаємо старосту села Боднарова Олега Михайловича, але випадкових зустрічей не буває. Саме ця зустріч стала для нас, втомлених переїздами, рятівною й вирішальною. Він запропонував прихисток у селі.

Щира прихильність цієї людини, турбота й небайдужість, а також наше велике бажання мати свій куточок привели нас до Боднарова. І вже 8 серпня переїхали сюди жити.

Для нас дуже постаралися: створили хороші побутові умови, спонсори, особливо Move Ukraine із Швейцарії, забезпечили всім необхідним для комфортного проживання.

Спочатку я навчалася онлайн, а потім у селі був ярмарок, і там Олег Михайлович познайомив мене з директоркою ліцею. Вона зі свого боку представила майбутнім однокласникам і вчительці. Знайомство було теплим, і мені захотілося піти до ліцею. Спочатку було страшно, що в новому колективі змушена буду бути чужою й самотньою. Тільки зараз розумію, що всі мої переживання були марними, і я жодного разу не пошкодувала, що пішла до ліцею.

Мені тут дуже подобається, але так хочеться додому! До своєї Малинівки, що на Харківщині, до рідної домівки, до своїх друзів, до милої хресної та рідних.

Коли закінчиться війна і я зможу повернутись, то запрошу своїх нових однокласників до себе. Познайомлю їх з моїми харків’янами, зустрінемо хлібом-сіллю, привітаємо піснями й танцями, подаруємо найкращі враження. Щороку восени в нашому селі відбувається захопливе дійство, яке має назву “Весілля в Малинівці”, хочу, щоб мої нові друзі на ньому побували й відчули цю особливу атмосферу свята.

Але все це буде завтра. А сьогодні я дуже вдячна всім, хто підтримує мене, не дозволяє сумувати й дарує тепло свого серця. Як добре, що я зустріла моїх нових друзів, адже завдяки їм відчуваю себе щасливою і вкотре переконуюсь, що випадкових зустрічей не буває.