Клімов Данило, 9 клас, Комунальний заклад "ліцей № 37 імені Максима Самойловича" Кам'янської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Слюсар Юлія Костянтинівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна — це не лише битви на фронті, це також боротьба в серцях і душах людей. За 1000 днів війни я пройшов безліч випробувань, які змінили моє сприйняття світу та самого себе.

24 лютого 2022 року стало початком нового життя для всіх нас. Того дня в своєму місті о п’ятій ранку я прокинувся від вибухів, і мама із сльозами на очах сказала, що почалася війна. Цей день став для мене символом втрати спокою, але водночас — стартом нової реальності. По телевізору я побачив, як їдуть колони техніки окупантів, яких я дуже сильно боявся.

12 квітня 2022 року ми з моєю сім’єю вперше вирішили виїхати з мого рідного міста Новогродівка і поїхали до міста Олександрія Кіровоградської області.

Коли ми почали збирати речі, я сильно плакав, тому що не хотів покидати свій будинок. Коли ми вже переїхали до нового помешкання, у мене не було настрою кілька місяців. Я дуже сумував за своїм будинком та друзями.

4 червня 2022 року ситуація біля мого міста стала набагато кращою, тому ми вирішили повернутися додому. Як тільки я почув від мами, що ми їдемо додому, у мене одразу ж з’явився настрій.

Ми приїхали додому, і все було більш-менш добре, вибухи було чутно, але далеко. Як тільки ми приїхали, до мене прийшов мій найкращий друг, який дуже сильно був радий, що я повернувся.

Через деякий час до нас підійшов військовий з питанням — чи нема десь тут поряд хатинки, щоб вони могли там трохи пожити. Ми з радістю допомогли знайти їм домівку. Ми знайшли їм будинок біля мого дому — у тому будинку колись мешкала моя бабуся. Ці військові стали нам, як родина.

Одного разу моя мати вирішила зробити їм пиріжків, і вони їм настільки сподобалися, що часто потім просили зробити їм ці смаколики. Мама з радістю готувала їм смачненьке. Нам із другом сподобалося допомагати військовим з пошуком будинків. Ми допомогли знайти будинки дуже багатьом військовим. Нам було дуже приємно, коли ми знаходили будинки і військові нам дякували.

Обстріли мого міста були частіше всього вночі — з 22:00 приблизно до 3:00, цей час мешканці мого міста прозвали “смертний час”. Під звуки прильотів тяжко засинали, але згодом я звик.

Одного разу ми з другом знайшли саморобну гранату біля дороги, про яку одразу ж повідомили військовим… Ситуація погіршувалась…

10 травня 2024 року, коли події дуже сильно почали загострюватися, й лінія фронту була вже недалеко від мого міста, ми вирішили виїхати звідси. На даний час моє місто окуповане, й за нього йдуть бої. Як тільки ми переїхали, я дуже сумував за своїм будинком, але зараз я починаю жити спочатку, та все ж таки сумую за своїм домом.

Моя найбажаніша мрія — щоб якнайшвидше закінчилася війна нашою перемогою, і я зміг повернутися додому.

Мої 1000 днів війни — це 1000 днів боротьби, болю й безкінечної надії. Кожен мій день став наче ланкою у великому ланцюзі нашої спільної боротьби за свободу. Тепер, озираючись назад, бачу, як війна змінила нас усіх, головне — не зламала наш дух. Ми, мов сталь, загартувалися й стали сильнішими.

Знаю, попереду нас чекає найсвітліша мить — перемога. Але до неї ще дні війни…

Слава Україні! Героям слава!