Новікова Карина, 11 клас, Петрівський ліцей №2 Великобуялицької сільської ради Березівського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стромбек Оксана Георгіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

На сьогодні війна, яка триває вже 1000 днів, змінила кожну людину. Протягом цього часу хтось втратив близьких, хтось загинув, багато переживань, страждань, болю. Але також проявляється сила, мужність, пожертва, єдність людей та ставлення до своєї рідної країни. Кожного дня ми засинаємо та прокидаємося з надією, щоб все було тихо. Початок війни приніс нам шок, страх і тривожність. Завжди в нас є відчуття тривоги за себе, рідних і близьких. Особливо за тих, які захищають нашу державу. Як тільки ми чуємо сирену чи вибухи, або як щось летить, одразу зʼявляється стан невпевненості. З часом всі ми починаємо відчувати емоційне і фізичне виснаження.

Люди стали відчувати глибокий гнів до агресора, і, на жаль, звикають так жити. Але не дивлячись на всі ці труднощі, ми йдемо далі, з вірою, що настане мир та спокій.

Всі навчаються, працюють, звичайно це дуже важко. Але люди згуртовуються, допомагають один одному, підтримують, роблять все для того, щоб допомогти воїнам. Кожен, кого я зустрічала за ці воєнні дні, був частиною великої боротьби. Хтось боровся на передовій, інші - на економічному, інформаційному або волонтерському фронті. У кожного з нас є своя роль у цій боротьбі за свободу, і разом ми наближаємо перемогу. Виникає сильне почуття солідарності та відповідальності за майбутнє країни. Наш шлях до миру важкий, але кожен день боротьби наближає нас до всіх цілей та до мети. Я пам’ятаю, як усе, що було звичним і стабільним, раптово розвалилося. Ми почали жити в умовах постійної небезпеки, а новини про втрати стали частиною нашої щоденної реальності.

Всі ці події викликали у мене глибокі переживання, але також допомогли зрозуміти справжню силу та важливість підтримки рідних, друзів і нашої країни.

З перших днів війни мій дідусь пішов захищати країну. Я кожного дня намагаюся з ним звʼязатися, поговорити, щоб бути спокійною, що в нього все гаразд. Він завжди каже, що все добре, але я розумію: не так там все добре. Дідусь дуже змінився. Коли ми розмовляємо по відео дзвінку, мені дуже боляче дивитися на його стомлені очі, на посмішку, яка показує усю біль. Кожного дня я чекаю, коли його відпустять хоч на пару днів додому. Дуже сумую за ним та за часом,  коли ми разом були кожного дня. Ці 1000 днів навчили мене цінувати кожен момент, проведений з близькими, і кожну можливість допомогти.

Війна показала, наскільки важливо залишатися згуртованими та підтримувати один одного.

Я дуже сумую по життю без війни. За спогадами та моментами, в яких ми з родиною та друзями насолоджувались життям,  не переймались про свою безпеку.  Я сама дуже змінилась, змінився мій внутрішній стан, моя поведінка, і я стала набагато дорослішою. Дуже переймаюся за своє майбутнє: як жити далі, чим займатись, де навчатися, як  убезпечити  своє життя,  зберегти свою родину. Але, все ж таки, надія залишається тим світлом, яке веде вперед, навіть у найтемніші часи.

Попри біль і втрати, є надія на Перемогу, на відновлення миру, на повернення до життя без страху. Це відчуття є однією з ключових мотивацій продовжувати боротися і вірити в краще майбутнє.

Війна оголює наші почуття, роблячи їх більш інтенсивними, і водночас формує в нас глибше розуміння життя, стосунків і того, що для нас по-справжньому важливо.