Кожокар Анна, 10 клас, Кілійський заклад загальної середньої освіти №3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Данчук Тетяна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Майже тисячу днів і ночей іде страшна війна, що калічить мою країну – Україну. Вона ламає ламає долі, нищить будівлі, руйнує заводи, мости і порти, але не може зломити мужність і силу моїх співвітчизників-українців. Від нових повідомлень про руйнації й смерті наших людей стискаються кулаки й посилюється злість, але не виникає відчуття приреченості й бажання здатися, як цього б хотілося нашим ворогам. Боротьба триває…

У мою родину війна прийшла, як і до багатьох, через повідомлення в новинах.

Я живу з мамою і сестрою в маленькому містечку на півдні Одещини, тож нас не обстрілювали спочатку і не бомбили, а найближчою точкою супротиву від нас був острів Зміїний. Першою реакцією на повідомлення про вторгнення російських військ на територію України був, звісно, шок. Не вірилося, що найближчі сусіди настільки підлі й підступні. Деякі знайомі переконували, що це якесь непорозуміння, помилка, політики скоро в усьому розберуться і все стане як раніше. Але новини, які надходили з різних куточків України, доводили протилежне.

Під Одесою стояли російські військові кораблі, які загрожували обстрілами та висадкою десанту.

Мамин брат, мій дядько Олексій, приїхав до нас з Одеси разом з дружиною і дочкою Поліною. Мама і дядько постійно переглядали новини в телеграмі і розмовляли про політику, а мені хотілося кудись заховатися від цих новин і виття сирен під час тривоги. Заняття в школі припинилися, потім відновилися в дистанційному форматі, але це було зовсім не те, що звичайне навчання. Уроки часто переривалися через тривоги.

Я бачила, що мама стурбована, іноді заплакана, а дядько ставав все похмуріший. В кінці березня він відправив дружину з дочкою за кордон, а сам пішов до військкомату.

Дядька Олексія, як і багатьох інших чоловіків, мобілізували, і з двадцятого  квітня 2022 року він воював у складі 46 бригади. Його сім’я  проживає практично від початку війни в Бельгії,  тож коли йому надали відпустку на тиждень у листопаді 2022 року, він приїхав на гостину до нас. Коли я намагалася розпитати його про участь у бойових діях, про те, що відбувається на фронті, він відмовчувався або говорив, що нічого цікавого чи веселого там немає. На душі у всіх було важко, до сигналів тривоги люди вже звикли, але неможливо звикнути до повідомлень про смерть мирних жителів, катування полонених, руйнування міст і сіл. Оскільки наше місто знаходиться практично на кордоні з Румунією (її навіть видно, коли стоїш на березі Дунаю), багато жінок з дітьми  виїхали за кордон, рятуючись від війни.

Деякі з моїх однокласників і знайомих опинилися в різних країнах і змушені там жити, хоча сумують за рідними і друзями.

Де з ким спілкуємося в соцмережах, з кимось зв’язок втрачено. Моя родина  навіть не розглядала можливість виїхати, бо коштів на переїзд немає. А ще ми вірили, що українська армія зможе нас захистити, адже ЗСУ зупинили навалу  росіян, коли ніхто не вірив в Україну, крім самих українців.

Новий 2023 рік почався для нас дуже сумно, тому що напередодні свята, 31 грудня, нам повідомили, що дядя Льоша зник безвісти.

Ми і зараз не знаємо, що з ним. Намагалися зв’язатися з його товаришами-військовими, але ніхто з тих, з  ким розмовляли, не може нічого точно сказати. Мені не хочеться думати про погане, адже ніхто не бачив його загиблим. Ми дуже сподіваємося, що він у полоні і скоро знайдеться, адже на війні всяке буває. Моя мама каже, що коли вона молилася за брата, почула жіночий голос, який сказав, що брат живий і до неї повернеться.

Я дуже співчуваю всім, хто втратив близьких на війні... Розумію, як їм важко, бо в нас є хоча б надія, а в них немає навіть цього.

Поки дядько Олексій воював, ми збирали посилки для нього і його товаришів. Зараз у школі я теж беру участь у різних акціях, благодійних ярмарках на користь ЗСУ. Люди дуже вдячні нашим воїнам, ми їх підтримуємо і живемо спільною мрією – про МИР!