Васильєва Мирослава, 10 клас, Лисичанський ліцей №4

Вчитель, що надихнув на написання — Пустоварова Олена Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Як же хочеться вдихнути мирне небо,

Поцілувати землю, впасти у траву.

Сміятись й плакати, кричати щемно,

Відчути, смак той не в думках, а наяву.

Марія Сухорукова

 

1000 днів – це багато чи мало? Ми не знайдемо однозначної відповіді на це питання. Комусь здається, що три роки – це всього лише мить, порівняно з усім життям людини. Хтось вважає, що це дуже багато, тому не потрібно витрачати ці дні марно. Особисто для мене це не тільки цифра, це величезний відрізок часу, наповнений болем, втратами, героїзмом, надією на мир та прагненням до свободи. Це 1000 днів війни, жорстокої, кривавої.

До того зловісного лютневого дня моє життя нічим не відрізнялося від життя інших дітей. Я ходила навчатися до свого ліцею № 4 міста Лисичанська, гуляла, як завжди, з однолітками, каталася на велосипеді та роликах, відвідувала гуртки, спортивні секції. Яке ж безтурботне та радісне, наповнене яскравими барвами, було дитинство! Здавалося, що так буде завжди, що ніщо не зможе завадити мені насолоджуватися кожним радісним сонячним днем.

Але в одну мить моє життя різко змінилося. Це сталося рано-вранці 24 лютого 2022 року, коли на нашу країну зненацька напав підступний ворог, який швидко перетнув кордони України. Цей наступ відбувався на багатьох ділянках нашої території.

Ніхто навіть і не міг собі уявити, що таке може статися, що лютий звір, зачумлений невтомною жагою знищення українського народу, буде паплюжити українську землю.

Свідомість відмовлялась це прийняти, перші дні війни стали для мене шоком, але я розуміла, що потрібно буде терміново діяти, бо ворожа навала наближається до мого рідного міста.

Звичайно, усі ми дуже сподівалися, що ворога буде зупинено, що це ненадовго, що ми скоро повернемося до звичного життя. Але не так сталося, як гадалося: боязно було засинати під гучні постріли, доводилося спускатися до підвалу. З кожним новим вибухом зникало світло, вода та природний газ. Ми переживали не найкращі часи, а від невизначеності ставало не по собі — що далі робити, куди їхати, які речі брати.

І ось одного дня нам сказали, що треба швидко виїхати з міста у зв'язку з тим, що наша мама проходить військову службу і наша родина перебуває у ще більшій небезпеці.

Усе відбувалось дуже спонтанно, ми навіть речі не встигли повністю зібрати. Та й чи багато помістиш у рюкзак? Шостого березня ми вирушили в наше «незвичне та непередбачуване» життя. Перон залізничного вокзалу в цей день був схожий на мурашник: жінки, діти, люди похилого віку – усі намагались якомога швидше опинитися в безпечних місцях. Нам пощастило потрапити до вагона, щоб виїхати до Львова, а далі до Мостиська, що у Львівській області. Так і почалася моя вимушена подорож Україною.

Дякую долі, що на нашому шляху траплялися лише гарні, добрі люди, які допомагали знайти житло, ділилися необхідними речами. До речі, багато чого з речей прийшлось і придбати. Так ми намагалися почати життя в новому місті, де все для нас незнайоме.

У цей момент я дуже швидко подорослішала і стала самостійною, на мене мама завжди могла розраховувати.

Через те, що вона дуже багато часу проводила на службі, мені доводилося займатися всіма господарськими справами та піклуватися про меншу сестричку. Трохи складно було звикнути до такого життя, але я розуміла, що в цей складний час треба все витримати, вистояти, бо у кожного з нас свій фронт. Поступово я призвичаїлась до такого життя, восени продовжила навчання онлайн у рідному ліцеї.

Через рік мама отримала нове призначення, і ми переїхали до міста Черкаси, де нам знову довелося шукати житло та пристосовуватися до нових умов. Здається, мешкали ми на новому місці приблизно сім місяців, почали вже звикати, і ось - переїзд, тепер уже до Краматорська…, і знову починаємо все спочатку.

Таким є мій шлях, на якому я зустріла неймовірних людей, які стали моєю підтримкою і натхненням.

Кожна зустріч, кожна розмова додавали сил продовжувати життя, навіть коли здавалося, що надії більше немає.

Я навчилася цінувати прості речі: спілкування, родинні зв’язки, моменти радості в найтяжчі часи. Цей досвід формував мене, надавав новий сенс життю і дозволяв відчути, наскільки важливо бути частиною великої спільноти.

Життя продовжується. Іноді я сумую за довоєнним часом, але розумію, що поки нічого змінити неможливо, тому ціную кожну мить свого життя. Я дуже сподіваюся, що війна в нашій країни скоро закінчиться і ми будемо радіти перемозі. Ми обов’язково повернемося до нашої домівки, яка так чекає на нас. Усе буде Україна!