Лілія Мельниченко, 11 клас
Комунальний заклад «Панютинський ліцей» Лозівської міської ради, Харківської області 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Мельниченко Тетяна Володимирівна

 «1000 днів війни. Мій шлях»

Що таке війна? Таке моторошне питання навіть не приходило мені на думку, але один день все змінив у моїй уяві. Війна – це страх, сльози, паніка мами та сталеве обличчя батька… Таким мене зустрів ранок 24 лютого 2022 року.

Коли почалося повномасштабне вторгнення ворога на нашу землю, я навчалася у 8 класі. В моєму житті все було добре, друзі, батьки, сестра, школа і, тільки пандемія та карантин, іноді дошкуляли, та й то було, іноді непогано, бо можна було не йти до школи, а навчатися онлайн. Як би ж то я тоді, могла знати, що онлайн-навчання в майбутньому – це буде єдиний спосіб отримати знання!

На початку війни, я мало що розуміла. У новинах та соцмережах показували страшні кадри, немов у фільмі-катастрофі, коли руйнуються дома, потік людей, що намагаються евакуюватися, окупація міст… І все пронизане страшними діями ворога!

Коли оголосили, що наша громада повинна евакуюватися у безпечніші місця, люди почали зникати, від’їжджати. Ми з мамою та сестрою теж зібрали валізи. Мама постійно плакала, вона не розуміла, як залишити свій дім, про який вона дбала все життя і поїхати у невідомість, як покинути тата, бо він у жодному випадку не збирався їхати та постійно наголошував на тому, що головне, щоб ми були у безпеці, а самому йому буде легше все владнати. І, ось тоді, я почала розуміти цінність всього, що у мене є, це мій дім, родина, друзі, моя країна і багато іншого, що було мені дорогим. Але завдяки нашим захисникам, ворог не дійшов до нас. Ми залишилися вдома, почали якось будувати життя по-новому. Валізи наші стояли ще, мабуть, до середини літа, але потім ми їх розклали на звичайні міста.

Моя родина вирішила до останнього залишатися на своїй землі, працювати, донатити й вірити в нашу країну, бо де б ми не поїхали, ми все одно там чужі, бо тільки на своїй землі ми вдома.

Зараз, ще трішки, і я закінчу школу. Всі ці дні війни я навчаюся дистанційно, намагаюся готуватися до іспитів і плекаю надію, що складу ці іспити та вступлю до університету. Спеціальність я ще не обрала. Моя мрія була – це поліція, тому буду сподіватися, що в мене все вийде.

Мабуть, я вже звикла навчатися вдома, але все одно, так хочеться гарно одягнутися, піти до школи, до друзів, сісти за парту і побачити свого вчителя біля дошки, а не на екрані.

Але незважаючи ні на що, я вважаю себе щасливою. У мене є все, що у багатьох забрала війна, мій дім, родина поруч, я навчаюся й щиро вірю, що ми незабаром переможемо! Я дуже хочу жити мирним життям, нічого не боятися, не чути вночі та вдень звуки шахедів, ракет та літаків, від яких завжди холонуть руки, хочу будувати плани та втілювати їх. Обов’язково, після війни, я хочу побувати в усіх куточках моєї України і я вірю, що мої мрії здійсняться! І на останок, хочеться процитувати нашого Кобзаря «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі» Вірю в ЗСУ! Слава Україні! Героям слава!