З початку війни для Юлії головною турботою стало піклування про свою маленьку дитину. Заради доньки вона трималась після загибелі чоловіка

Перший день війни був незрозумілим та страшним. Не було розуміння, що і як робити, був страх від самої війни. Ми з таким ніколи не стикалися, тому й не знали – як це. 

На той момент дитині був рік і два місяці. Я боялася, що вимкнуть світло, воду, газ. Намагалася дитині приготувати якусь їжу, переживала, щоб було чим нагодувати сім’ю. Шукали, де знайти якесь харчування, бо донька тоді тільки суміші їла і ще - якийсь прикорм. Дуже боялася, що не зможу прогодувати дитину.

Дуже багато всього ми за цей час пережили, зокрема і втрату чоловіка. Він став військовим і загинув. Дуже багато поганого трапилося за ці роки.

Було дуже страшно виїжджати, бо ми багато чули про те, що людей розстрілюють у дорозі. Але я сказала, що готова з дитиною навіть пішки йти, тільки щоб вибратися. 

Ми їхали до Одеси 12 годин, і, за словами тих, хто потім виїжджав, це дуже навіть непогано. Хоча в мирному житті можна було цей шлях подолати за три години.

Я розуміла, що маю бути сильною, бо потрібно піклуватися про дитину. У принципі, всі наші рішення та дії були спрямовані на те, що дитина не повинна знати, що таке війна, і відчувати все це на собі.

Після смерті чоловіка я багато спілкувалася з психологами, тому загалом навчилася долати стрес, але безслідно це всі нікуди не дівається. Усе одно є якісь злети і падіння.

Дуже хочеться, щоб ця війна, нарешті, закінчилася нашою перемогою, і щоб ми більше не боялися загрози з боку наших сусідів. Хочеться жити спокійно, повернутися в Херсон, бачитися з сім'єю і бути всім поряд, бо зараз життя всіх розкидало по різних куточках світу. Хотілося б усім зібратися за одним столом. І, звісно, щоб діти не знали, що таке війна. Бо, якщо чесно, усі ці дитячі ігри в повітряну тривогу і переховування десь… Для мене не є нормальним, коли діти граються в такі ігри.