Моя родина складається з мене і моєї дитини. Вона у мене перша і дуже довгоочікувана. Зараз їй чотири роки. Батьки у мене померли. Є дві сестри.

Я жила у селі Дмитрівка Петропавлівського району разом з чоловіком. Винаймала будинок, мала роботу. Дитина там ходила до дитячого садка. 

28 лютого я злякалась, коли почула як пролітали над нами ракети з Донецької області. Вони летіли у напрямку Дніпра. Далеко від нас я чула звуки військової техніки. Отже, я вирішила повернутися додому у Жовті Води. У селі у мене було невелике господарство, довелося все віддати людям. Я дуже боялась окупації. 

Найбільші труднощі були фінансові. Потрібен був час, щоб влаштуватися на роботу. Мені допомагали сестри. Тепер я працюю пекарем.

На даний момент чоловік моєї сестри-близнючки воює на передовій у Донецькій області.

Шокували новини. Коли я побачила як бомбили Київ, наші міста, особливо Маріуполь. Я дуже плакала, було дуже важко на душі, коли бачила у новинах такі жахи. Дуже гірко, коли гинуть мої земляки із Жовтих Вод. Я завжди ходжу проводити їх в останню путь. 

Приємно вразив приїзд у відпустку чоловіка моєї сестри-близнючки й інших моїх знайомих, які воюють. Було дуже радісно бачити їх живими. 

Я сподіваюсь, що буду триматися з моїми сестрами разом. Не пропадемо. 

Звісно, що відчуваю тривогу і хвилювання насамперед за дитину. 

Хотілося б, щоб війна закінчилась якомога швидше. 

Я не впевнена у завтрашньому дні. Сподіваюсь, що у нашому місті буде спокійно.