«Я думав, що то ворони, а воно – авіабомби»

Анатолій Вікторович із дружиною виїжджали, коли Дергачі були під обстрілами. Як тільки стало спокійніше, його потягло додому: наводити лад, перекривати пошкоджений будинок

24 лютого мені потрібно було заступати на зміну, а мене розбудила дружина і сказала, що війна. Я виїжджав на зміну і зрозумів, що Чугуївський аеродром обстріляли. Стояв великий стовп диму і в нас почало гуркотіти. 

Пізніше якось, пам’ятаю, що надворі було похмуро, почув звук літака і побачив такі точки чорні. Я думав, що то ворони, а воно - авіабомби. Вони потім більшими стають. У нас на розі фабрика «Папа Карло», там двері робили. Там як почали вони розриватись, мабуть, штуки три. Горіло всю ніч. Там же дерево, лаки, фарби. А потім, десь 11 березня, росіяни розбили трансформатор і газову трубу. 

У наше ПТУ прилетіла ракета – на місці загинула наша кума, вона була ровесницею моєї дружини. А хлопців скільки наших загинуло, наших односельчан… А що робити? Війна. 

12 березня ми вже виїжджали до Світловодська. Я потім повернувся десь у кінці травня, то тут ще трохи було гаряче. А дружина вже ближче до осені повернулась. 

Нас добре зустрічали у Світловодську, там люди хороші, але дім є дім. Ми як виїжджали, то майже нічого з собою не взяли: документи та трохи речей, бо нас у машині четверо. Люди там добре віднеслись: і речами допомагали, і видавали допомогу якісь фонди.

Наші хлопці герої - не дали рашистам довго перебувати поряд. Вони нас обстрілювали, а дійти сюди не змогли.  На горі поклали цілу їхню колону. Ми ж чули, що десь стріляють і йде бій, а сюди їх не пустили. Хлопці молодці. 

Мене сильно потягло додому. та й будинок без нагляду неможна залишати. Я приїхав, а дах розбитий. Де залізом, де брезентом полатав, потім приїхав фонд, все зафіксували і виділили грошову допомогу.  

Звичайно, хочеться, щоб війна закінчилась нашою перемогою. Мені вже залишилось небагато, дожити б у спокої. Хотілось би їздити з онуком на рибалку - так ніде не підеш, бо все заміновано. Хочеться миру.