«Наша вівчарка хвилювалася через обстріли більше, ніж ми»

Я з міста Дергачі, це неподалік від росії. Студентка другого курсу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого у Харкові.

У перший день війни я чула сильні вибухи, це було дуже близько. Не розуміла, що відбувається. Мені сказали швидко збирати речі, щоб у будь-який момент виїхати. Щоправда, ми не знали, куди їхати. Почалися обстріли. Нам сказали, що російські танки неподалік від околиці Дергачів. Це приблизно в десяти кілометрах від нас. Біля мого будинку є закинутий завод, там є бомбосховище - ми пішли туди, там на той момент було десь сто людей. Нам довелося там переночувати. Бомбосховище було вогке і можна було захворіти, тому ми зрозуміли, що залишатися там ми не зможемо. Ми повернулися додому на свій страх і ризик. Найбезпечнішим місцем була кухня, бо там були глухі стіни, і ми втрьох з батьками тиждень жили на підлозі. А потім ми виїхали.

У перший день війни батьки одразу пішли в магазин і запаслись консервами і крупами. Але якби ми залишилися вдома надовше, була б нестача продуктів.

Евакуація відбувалася спонтанно. Ми довго думали, виїжджати чи ні, – не хотіли залишати дім і наших родичів. Не знали, куди їхати. Третього березня ми вночі збирались, і як тільки закінчилась комендантська година, ми одразу поїхали. Залишатися у Дергачах уже було нестерпно. Багато людей виїжджали, було багато блокпостів, тому ми їхали на захід не два дні, як зараз, а чотири-п'ять днів. Довелося ночувати у різних містах.

Нашу німецьку вівчарку і кішку довелося залишити вдома на бабусю і дідуся. Коли бабуся виїжджала, вона забрала тварин. Наша вівчарка через обстріли стала неконтрольованою: могла перестрибнути паркан, гуляти по місту. Вона хвилювалася більше, ніж ми.

Сподіваюсь, що війна закінчиться через рік. Дуже хочеться повернутися додому. Ми туди навідуємося раз на місяць, але поки не повертаємося. Хочу ходити на заняття в університет, закінчити його, працювати і допомагати людям.