Сорока Яна

6 клас, Баловненський ліцей Костянтинівської селищної ради Миколаївської області

Вчителька, що надихнула на написання – Галущенко Галина Федорівна

Війна. Моя історія

Ніколи не забуду тієї фатальної дати – 24 лютого 2022 року, коли о 4:30 ранку ми почули гучні вибухи. То росіяни бомбили аеропорти – Чорнобаївський, що на Херсонщині, та Кульбакіно – на Миколаївщині. Наше село Центральне Снігурівського району ніби «на перехресті» цих важливих об’єктів, хоч і за десятки кілометрів. Тож, коли вибігли на вулицю, побачили стовпи диму й криваві сполохи в місцях розташування аеропортів. Десь голосно гупало, вибухало, аж земля дрижала. Та попри це, у слова татка, котрий з гіркотою і тривогою промовив: «Почалася війна!», не хотілося вірити. Я все ще сподівалася, що то якась випадковість, непорозуміння, зараз усе це припиниться…

Але гуркіт лише наростав. У небі з’явилося багато літаків та вертольотів, які кружляли дуже низько над селом, над нашим будинком. Тому, ледь витримавши денні обстріли, ми, налякані, пішли ночувати у підвал.

На той час я й моя матуся хворіли на коронавірус. У підвалі нам ніби не вистачало повітря. Ліків не було, ми постійно кашляли. Здавалося, ось-ось задихнемося…

Страшне відчуття!

Росіяни зайшли в наше село на другий день війни. Вони рухалися з Херсона на Миколаїв велетенськими колонами по 100-125 танків, БТРів тощо. Стояв нестерпний гул, смерділо соляркою, нажахані люди поховалися… Усі ці дні ми ночували в погребі, до нас приходили сусіди, бо разом почувалися впевненіше.

Орки встановили за нашим селом «гради» й гатили звідти по інших населених пунктах та по Миколаєву. Снаряди постійно летіли над нашими хатами, вночі не тьмяніло зарево від вибухів, постріли не вщухали.

Всі плакали…

У магазинах розібрали продукти ще в перші дні війни і більше їх не завозили. Пам’ятаю, як матуся ділила хліб на шматки та видавала нам по одній цукерці в день.

Хліб швидко скінчився, купити ніде, тож ми мололи дерть, яку ми просівали, і з отриманого таким чином борошна знову випікали хліб, печиво. Звісно, вони не були такими смачними, як спечені з дотриманням технологій, на пекарнях, але вони були…це було тоді головне. Тому нам дуже хотілося звичайного хліба! Я згадувала своїх прадіда й прабабу, те, як вони розповідали про голод…Страшно….

Ми майже не виходили з двору. Та це спокою не додавало. Наш будинок розташований в низині, біля самого ставка, над яким низько літала ворожа авіація, щоб їх наші не засікли. А одного разу я побачила, як згори спустилася колона танків і націлилася на наші будинки. Ледь не зомліла, коли уявила собі, що зараз по нас почнуть стріляти. Куди бігти? Та й не добіжимо нікуди. У мого молодшого братика були коліна розбиті, бо, перебігаючи з хати в погріб під час особливо жорстоких обстрілів, неодноразово падав. Та, на щастя, обійшлося – танки в нас тоді не стріляли.

Проте стався ще один страшний випадок, коло нас розірвалася касетна бомба, братик дуже плакав, а я застигла і не могла розмовляти. Після цього ми надумали виїжджати. Тим паче, що вже багато хто із нашого села Центральне виїхав:

жити під постійними обстрілами було страшно й небезпечно, крім того, із 14-го березня зникли вода, світло, газ, зв'язок… Ми в рідному краї, в рідній Батьківщині, у вільній Україні жили по правилам якихось чужинців.

Час, який вони не стріляли, ми добре вже вивчили: з 06:30 до 7.30 ранку, з 12.30 до 13.00, з 20.00 до 20.30. І це кожен день вибухи, постріли, осколки падали нам на криші, ми були налякані!!!

Ми виїхали з третьої спроби 30 березня 2022 року, і то по полях, в об’їзд блокпостів орків. Без тата, він військовозобов’язаний, залишився нести службу.

Те, що ми бачили дорогою, вражало: скошені снарядами, наче газони, дерева у лісосмугах; все горіло; багато розбитої, підірваної на мінах техніки, – і військової, і цивільної (це скільки ж людей, сімей загинуло, які просто хотіли жити без війни!)

Приблизно за 20 кілометрів до Миколаєва нарешті доїхали до нашого блокпоста. Обнімали своїх українських захисників, плакали, пригощали їх усім, що мали. З початку війни та окупації це були найкращі й найрадісніші емоції! Було відчуття: наче ми отримали ковток повітря, ВОЛІ!

Ми зупинилися у родичів за Миколаєвом. Територію навколо нашого села рашисти замінували, повсюду блок пости орків, а в напрямку Миколаєва постійно йшли бойові дії. Ми чекали на тата.

Та одного дня о 9:00 пролунав фатальний дзвінок від знайомої односельчанки, яка повідомила: «Тата забрали в ПОЛОН, повезли на БТРі на Херсон».

Мама зомліла… Серце несамовито калатало у моїх грудях. Щосекунди набирала номер телефону тата, йшов виклик, але слухавку він не брав. Я думала, що вже все…. Ми чекали. І ось одного дня, увечері, тато зателефонував та сказав, що їх відпустили. Моїй радості не було меж!

Два дні він добирався до Миколаєва – під вибухи та по мінному полю. Я досі пам’ятаю, як важко було чекати тата з полону, як серце розривається від безпомічності й відчаю. Коли тато повернувся, я почувалася дуже щасливою! Це відчуття ніколи не забуду!

Спокійним наше життя за Миколаєвом назвати важко. Щоденно обстрілювали місто герой Миколаїв. Було дуже гучно. Віра та любов до Батьківщину давала нам сили. Молилися!!!

А 10-го листопада 2022 року прийшла чудова звістка: наше село звільнили, до нього зайшли українські бійці! Пам’ятаю, як ми вперше навідалися в наше ріднесеньке Центральне, де із тисячі мешканців залишилися триста – інші повиїжджали.

Коли я ступила на землю коло будинку, впавши на коліна, я голосно плакала, цілувавши рідну землю. Дочекалася нас і моя бабуся, яка залишилася в окупації, доглядала за прабабусею та годувала наших двох домашніх улюбленців – лабрадорів Беллу і Діджея. Отак 9 місяців жили вони без води, світла, газу, їжі, ліків та грошей.

В окупації моя бабуся, коли знаходила звязок, телефонувала нам, та потійно повторювала: все буде добре! Я в захваті від того, яка вона сильна жінка!

Наразі ми вдома. Тільки-тільки відновився мобільний зв'язок, потихеньку налагоджуються комунікації, повертаються односельці. Наш будинок пошкоджений, але не зруйнований. Головне – ми вільні, МИ –ВІЛЬНІ, без окупантів!

Я вірю, що все БУДЕ ДОБРЕ! Скоро ПЕРЕМОГА! Віримо в Бога, у ЗСУ, в Україну! Ці віра, надія та любов у наших серцях на віки, отже нас не подолати!