«Я досі не вірю, що наш будинок зруйновано і життя змінилось назавжди»

Юлія виїхала з Маріуполя досить легко. Але потім, щоб повернутись в Україну їй довелось проїхати три країни.

Мені 32 роки. Моя сім’я – це мама, брат, мій чоловік і донька. Проживаємо зараз у Чернівцях.

Коли почалась війна, ми були вдома. Перше, що я зробила, – зателефонувала мамі. Вона ще спала з другої зміни і навіть не чула, обстрілів. Вона жила в Лівобережному районі біля Таганрозької траси в будинку, який будували ще мої бабуся з дідусем.

Потім у маминому районі вимкнули світло і вона переїхала до нас на Сєченова. А потім щоб не загубитись і бути разом ми всі переїхали на лівий берег до мого двоюрідного брата з тіткою. 

Під час окупації найбільшою проблемою була відсутність води - її було дуже важко знайти. Хлопці бігали під обстрілами. Баклажки з водою тягали, спустошували пожежні колодязі. Вода була іржава, ми її пропускали через фільтр декілька разів. Фільтр самі робили з марлі, вати та активованого вугілля. Біля будинку брата був магазин. Його підірвали, якийсь снаряд влучив туди. Ми шукали там їжу. Витягли рис звідти, дуже багато його було. А от води було дуже мало.

Всі ці події були шокуючими. Наш будинок зруйновано. Від нього навіть фундаменту не лишилося. Це, мабуть, найбільший шок для нас. І взагалі те, що почалась війна десь за межею розуміння. Майже рік минув, а я не можу усвідомити, що ми більше не будемо жити, як жили. 

Евакуація наша була швидкою. Прийшли російські солдати і сказали: «Ви просто зараз виїжджаєте, бо тут буде вогнева точка». І наша велика родина побігла під обстрілами. Нас привезли на якийсь завод. Там було дуже багато чеченців. Але нас ніхто не чіпав, ніхто нам не шкодив. А потім приїхала машина, вивезла – та і все. В Новоазовськ спочатку, потім нас возили туди-сюди, з одного міста в інше. Було Добропілля, потім ще щось, потім знову Новоазовськ – і так по колу. Потім на російську територію вивезли. А згодом ми вже через Литву, Естонію, Німеччину поверталися назад.

Ми зупинились у Чернівцях, тому що в’їжджали в Україну з Польщі і це місто було одним із найближчих до кордону. У Чернівцях не було прильотів. Ми тут уже знайшли роботу, працюємо.

Мені страшно й досі. Мама плаче досі. Найскладніше, напевно, їй. Вона залишилася без дому, без роботи, в яку вклала все своє життя. Це був комбінат імені Ілліча. Вона не допрацювала два роки до пенсії. Тепер у неї немає роботи, немає пенсії – немає нічого.

Хочеться, щоб війна скінчилась прямо сьогодні, але так не буде, на жаль.

Що буде далі – незрозуміло. Ми живемо одним днем і не маємо жодних планів.