Мені 72 роки. Я з міста Оріхів Запорізької області. До війни працювала в дитячому закладі. У мене є двоє дітей. Чоловік помер 16 років тому.

У перший день війни я з внучкою поїхала до доньки в село Андріївка. 27 лютого розпочалися сильні обстріли. Спочатку ми бачили, як летіли ракети в бік Гуляйполя, а потім снаряд розірвався прямо за нашим будинком. Я досі не можу забути крик онучки.

Півтора тижні ми ховалися у сусідки в погребі. 18 квітня я виїхала в Запоріжжя, а діти залишилися, бо в них було господарство: корови, кури, гуси. Коли обстріли посилилися, вони все покинули й приїхали до мене. Ми винаймаємо квартиру. Отримуємо гуманітарну допомогу й виплати як внутрішньо переміщені особи. Зять влаштувався на роботу. 

Я виїжджала з Андріївки під час обстрілу. Заїхала в Оріхів, щоб забрати свої речі. 

На трасі було багато машин. Над нами кружляли літаки – стояв нестерпний гул. Я боялася, що вони будуть нас бомбити. Дорога була побита. 

Мій будинок в Оріхові розбитий: було пряме влучання в нього і ще шість – у двір. Немає ні даху, ні стін. Не можу змиритися з тим, що залишилася без нічого. Серце калатає, тиск підіймається. Лякаюся кожного гуркоту. Тепер весь час на таблетках. Сподіваюся, що в 2023 році війна закінчиться.