Туранська Поліна, 9 клас, Гвардійська гімназія Чорноморської селищної ради Одеського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мендюк Тетяна Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок.. Зимовий ранок 24 лютого 2022 року, який приніс на мою землю війну. Прокинувшись від маминого крику, в моїй голові стукотом озвалося страшне слово « війна». Більшість українців не бачили її на власні очі, але добре знають, що вона десь причаїлася на рідній землі. Раніше зі сторінок підручника історії, кінофільмів, документальних стрічок ми дізнавалися про війну, про її наслідки, а сьогодні вона прийшла в наш дім.

Мені було 12 років, я не розуміла фатальності цієї страшної новини, але  страх десь зачаївся в моїй душі.

Він ще більшим став, коли ми, як за звичай, не пішли до школи, коли дорослі зі сльозами на очах розповідали про страшні події, які повідомляли ведучі телемарафону, коли над нашим Чорним морем пролунали вибухи, коли від невідомості, дорослі, у відчаї, не знали, що робити. Ми - діти просто мовчали. Я дорослішала під звуки сигналу "Повітряна тривога", "Відбій повітряної тривоги". Притискаючи долоні до вух, я намагалася заглушити цей звук, але в моїй душі живе страх, не той  страх невизначеності, а страх за маму, батька, брата. Я розумію, зараз, скільки довелося пережити моїм батькам, переживаючи кожного дня за нас, дітей.

А ще мені страшно від того, що людське життя може бути таким коротким, що його може обірвати куля, уламок "шахіда", ракета.

Багатство кожної держави - її люди. Своїми справами вони зміцнюють її авторитет серед інших країн Європи. У наш складний час ми не можемо стояти осторонь подій, які відбуваються навколо нас. За цей час ми об’єдналися ще сильніше, ніж було  до війни. Всі роблять те, що можуть… У нашій школі ми на фронт відправляємо смаколики, пишемо листи, донатимо кошти, зібрані на шкільних благодійних ярмарках, проводимо зустрічі з військовими.

Дивлячись на цих чоловіків, обпалених війною, я розумію, що з такими воїнами ворог нас не здолає.

До  війни в нашій школі викладали російську мову, більшість з нас розмовляли російською, але з початком військової агресії з боку росіян, само собою відпало викладання мови ворога, все частіше стала звучати в селі українська мова, хоч інколи розмовна, але це теж наш внесок у боротьбу з ворогом. У нашій гімназії за ці страшні 1000 днів жодного разу не зупинявся освітній процес, спочатку ми навчалися дистанційно, а потім сіли за парти. На зло ворогу, ми здобуваємо освіту, кожен день доводимо, що наша зброя - знання, а наше завдання - навчатися, бути розумними; тоді ніхто і ніколи не назве нас рабами, бо в нас живе  сила і жага до перемоги. Нас ніхто не одурить, не зможе сказати, що українців не існує, що московія утворилася раніше, що ми невігласи.

Кожного дня я переконуюся, що українці не тільки вміють працювати, творити, а ще й воювати!

Сьогодні я навчаюся в дев’ятому класі, разом зі всіма українцями прожила 1000 днів війни. Не просто прожила, я стала дорослішою, намагаюся підтримати батьків, братика-першокласника. Мені так приємно і радісно, що попри сигнали тривоги, я веду його до школи, тримаючи маленьку долоньку. В цей час я розумію, що батьки покладаються на мене, довіряють мені долю молодшого братика.

Ми вивчили всі алгоритми дій під час небезпеки, допомагаємо один одному пережити ці хвилини в укритті. Хай ворог знає, нас не зламати!

Я розумію, що попереду переді мною стане вибір професії, то ж впевнено хочу стати лікарем, щоб після війни заліковувати рани нашим Героям, допомагати психологічно, оточити їх турботою. Допомогти адаптуватися в мирному суспільстві. Нам, випускникам, будувати сильну соборну країну. Ми  маємо зробити свій вибір, показати світові, що українці хочуть власної свободи, а не вічного рабства. Спільна робота , взаємна підтримка та взаєморозуміння- важливі чинники до успішної війни за наш шлях.