Олег

«Я до останнього залишався в Луганську і виїхав, коли оголосили перемир'я»

Чесно кажучи, перший день війни я не пам'ятаю. Пам'ятаю, як почалася стрілянина. Біля будинку стояла гаубиця, била так, що дев'ятиповерхівка тремтіла. Першого серпня ми стояли на балконі, з боку військового авіаційного училища батарея «Градів» спрацювала. Дружина впала на підлогу, перелякалася. Я-то розумію, що вище будинку полетіло десь у бік Станиці Луганської, проте дуже було вражаюче.

Запам'яталися обстріли, коли снаряди над головою дзижчать і вибухи. Коли дивишся і вже за годинами визначаєш, коли буде період затишшя, а потім знову починається. І дивишся – далеко впав снаряд чи ні. Найближча до мене міна падала біля будинку, де я проживав, в 40-50 метрах. Я як раз був біля входу. Добре, що вона впала в яр. Якби на рівному місці, то як раз би я потрапив під роздачу.

Я до останнього залишався в Луганську і виїхав, коли оголосили перемир'я. Я на наступний день виїхав, і відразу Станиця [Луганська] під мінометний обстріл потрапила.

Спочатку ми були в Івано-Франківську шість місяців. Побули трошки, відійшли, так би мовити, від луганських вражень. Потім повернулися до Луганська. Вдалося продати житло майже за безцінь і переїхати.

Жити стало спокійніше. Я, чесно кажучи, не шкодую, тому що розумів прекрасно, що майбутнього там немає і не буде, як не крути. Тому вдалося звідти виїхати більш-менш нормально. Я абсолютно не шкодую, і немає ніякого бажання туди повертатися. Таких почуттів, як у інших, які говорять «на батьківщину повернутися», я не відчуваю. Тим більше, сім'я вся поїхала, повністю. Так що там робити нічого.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/