Історії, які ви нам довірили
На світ я з’явився з аномалією правої кисті та вадою серця. У три роки мене прооперували луганські кардіохірурги. Рідні сподівалися, що всі біди залишилися позаду, але нещодавно стан здоров’я в мене почав різко погіршуватися. Лікарі одностайно заявили – необхідна екстрена операція, інакше я помру.
Ситуація була вже критичною, і до того ж у Луганську через військові дії не залишилося фахівців, які могли б допомогти. Лікарі сказали, що терміново потрібно робити операцію, та порадили їхати до Росії або до Києва. Мама обрала Київ.
Дорога до столиці тривала майже дві доби. Спочатку ми близько 30 годин їхали автобусом. Ми їхали через Росію, тому що в нас не було пропусків, щоб ми могли перетнути блокпости. А чекати, поки їх зроблять, у нас не було часу. Поїздку я переніс не дуже добре – постійно паморочилася голова, від задухи не було, чим дихати. Але мама всю дорогу як могла підтримувала мене, налаштовувала на позитив. Казала: «Не бійся, все буде добре, операція пройде успішно».
На вокзалі нас зустріли волонтери. Відвезли до гуртожитку: там ми залишили речі й попрямували до лікарні. Після обіду я залишився, а мама поїхала ночувати в гуртожиток, щоб рано-вранці повернутися знову, на операцію. Я провів маму до ліфта. «Не переймайся, все буде добре», - сказала мама й поцілувала мене. Близько десятої вечора я зателефонував мамі. Поговорили декілька хвилин, і я ліг спати.
Мама мала приїхати до лікарні о 7 ранку. Я попросив телефон у сусідки, яка лежала зі мною в одній палаті зі своєю дитиною. Щойно я набрав номер мами, в трубці почув чоловічий голос (як пізніше з’ясувалося, це був співробітник правоохоронних органів), який повідомив, що маму «трохи збила машина». Доки я був у щоці, сусідка по палаті продовжила розмову з міліціонером. Тоді й з’ясувалося, що мама загинула.
О другій годині ночі на Дніпровській набережній мама переходила дорогу в недозволеному місці. Від удару автомобіля вона померла на місці.
Я до останнього сподівався, що мама жива. Правду дізнався випадково: стояв за дверима, коли почув розмову лікарів. У мене одразу почалася істерика, охопила паніка. Я плакав ридма – боявся, що мене віддадуть до дитячого будинку. Плюс хвилювався за молодшого брата, якому ще немає й трьох років, — він залишився з бабусею в Луганську.
Я залишився у великому місті абсолютно один. Мама загинула, батька я ніколи не знав, а бабуся з «ЛНР» приїхати не може через відсутність пропуску й грошей.
За пару днів після смерті мами в мене була операція. Лікарі сказали, що якби ми з мамою приїхали до столиці двома тижнями пізніше, то операція вже могла б і не допомогти. Можна сказати, що мама буквально врятувала мене завдяки тому, що подолала такий важкий шлях із Луганська до Києва.
Зараз я з бабусею в Луганську. Ми досі не можемо пережити загибель моєї мами.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
