Людмилі Іванівні важко говорити про обстріли, вона дуже хоче забути той страшний час. Літня жінка живе довоєнними спогадами і боїться захворіти.

Коли наше село почали обстрілювати, було так страшно, що люди в підвалах сиділи. А я була сама, в підвал йти побоялася. У ванній поклала двері, на двері постільну білизну і там жила. Слава Богу, мій будинок не постраждав.

Важко це, краще не згадувати. Нам допомагали, звичайно. Від Ріната Ахметова продукти отримували, це для всіх жителів було дуже добре. Червоний Хрест приїжджав, АКТЕД [ACTED] допомагає населенню. Від Червоного Хреста людям холодильники давали, мотоблоки, доїльні апарати. Роботи ж у селі ніякої немає.

Я до підвалу йти побоялася, тому жила у ванній

Ми зараз від Луганська відрізані, а там моя дочка живе. Я її вже сім років не бачила. Важко жити стало. Перед війною в село газ провели, а топимо дровами, бо на газ пенсії не вистачає. Згадую, як було добре до війни, і хочеться повернути все.

Мрію про одне - не хворіти, бо ліки дуже дорогі.