Михайлець Поліна, 11 клас, Херсонська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №24 із поглибленим вивченням математики, фізики та англійської мови Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Анкудінова Оксана Володимироівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року я прокинулася від гучних та потужних звуків вибухів. Одразу стало зрозуміло – насувається лихо. Жах, сльози, тривога на обличчях людей, метушня на вулицях, черги в магазинах – таким я пам’ятаю перший день повномасштабної війни. А потім – постійні обстріли, російські літаки в нашому, колись мирному небі.

Саме тоді я дізналася, що таке «правило двох стін» та де знаходяться підвали, у яких можна ховатися від ракет і снарядів, а вночі я лягала спати лише в одязі, на випадок якщо доведеться швидко рятуватися. Минав лише перший тиждень війни…

Далі була окупація: ворожі танки на дорогах, полювання російських нелюдів на херсонців, арешти, підвали, катування та вбивства і водночас героїчний спротив містян. Тоді моє серце переповнювали і гордість, і страх за наших незламних людей,  які, ризикуючи власним життям, боронили свою землю й відстоювали право бути вільними та незалежними.

Саме тоді я відчула, що значно подорослішала і зрозуміла, наскільки важливими стали для мене моя родина, друзі, моє місто та країна.

Закінчувався перший місяць пекельної війни. Ми трималися, допомагали один одному, близьким, сусідам, але з кожним днем залишатися в окупованому місті ставало все небезпечніше. Вибухи лунали вже зовсім недалеко від нашого будинку: у гуртожитку поруч із нашою оселею, у багатоповерхівці, що навпроти, та в моїй рідній школі.

І зрештою, рятуючись від війни, з важким серцем ми покинули свою домівку…

Почався шлях, важкий, виснажливий, з безліччю блокпостів, з обгорілою технікою на полях та узбіччях доріг, з великою кількістю машин і танків, що прямували нам назустріч. Та попри все пережите, виїхати з першого разу не вдалося: як і всіх інших у той день, окупанти не пропустили нас на підконтрольну Україні територію,  і ми були змушені повернутися. Але ж то була субота перед Великоднем!

Пізно ввечері, утомлені, незважаючи на всі обставини минулого дня, ми всією родиною почали готуватися до цього світлого свята. Уночі матуся пекла паски, а ми з братом прикрашали їх і фарбували великодні крашанки.

Тоді нам здавалося, що небезпека минула, і їхати вже зовсім нікуди не треба. У такому настрої пройшло декілька днів, але чергові, неймовірно потужні обстріли змусили нас зважитися на другу спробу.

І знову блокпости, ворожі танки, численні перевірки документів, речей, телефонів та багатогодинні очікування. Мені тоді здавалося, що це шлях у нікуди.

Сум, страх, відчай заволоділи мною майже повністю, і лише підтримка рідних допомагала мені триматися. Я їхала з іграшкою в руках та з підібраним у хвостики волоссям, сподіваючись хоч на якусь поблажливість з боку окупантів до мене як до дитини. Це був шістдесят шостий день війни.

А далі - Тбілісі та привітні й гостинні грузини, які, до речі, звуть себе картвелами, а свою країну – Сакартвело.

Саме тут я познайомилася з дивовижною людиною й легендарною шахісткою Наною Александрією. Вона дуже добре ставилася до мене і багато допомагала в моїй улюбленій справі – шахах. Я давно займаюся цим цікавим видом спорту і вважаю зустріч із Наною Георгіївною знаковою на моєму шляху. Також я вдячна талановитому шахісту Вано Сіпрашвілі, який став для мене не тільки тренером, а й чудовим провідником у грузинську культуру. Мене зачарували національні танці, співи та звичаїв грузинів,  майже казкова природа з величезними хребтами Кавказьких гір, зеленими лісами й сяючими на сонці водоспадами.

Я вдячна цьому доброзичливому народу, який також пережив війну та анексію територій у 2008 році та дуже співчуває українцям. Низький уклін вам, картвели!

А тим часом минуло вже п’ятсот днів війни, в один із яких ракета розбила дім моєї бабусі в Херсоні, а ворожі снаряди влучали в будинки навколо малої та непомітної хатинки мого покійного дідуся, у якій тоді переховувалися наші військові.

Дякувати Богу, що всі вижили, а наш дім став у нагоді українським бійцям.

І ось наступні п’ятсот днів я живу в Хорватії – неймовірно красивій країні, квітучій навесні, зеленій влітку, сніжній узимку та плодючій восени. Тут я продовжую займатися шахами, беру участь у міжнародних змаганнях. Неодноразово  отримувала пропозиції виступати за інші країни, але для мене дуже важливо грати і перемагати під нашим синьо-жовтим прапором!

Я вдячна хорватам, вдячна грузинам, та де б я не знаходилася, куди б не приводив мене мій шлях протягом цих тисячі днів війни – душею і серцем я в Україні, у рідному місті Херсоні, на моїй вулиці Карбишева, яку нещодавно перейменували на Каштанову.

І я дуже сподіваюся, що на ній, такій понівеченій ворогом, незабаром розквітнуть і каштани, і бузок, і мальви, а згодом засяє і вся наша Україна – мирна, щаслива, незламна!!!