Мені 35 років, живу в селі, інвалід по зору. Є сім’я, троє діток. Пам’ятаю, які всі були перелякані в перший день війни, виїжджали з Донецької області. А зараз вже повернулися.

До цих пір це все шокує. Коли стріляють то дітям страшно, вони плачуть. Не знаємо, чи будемо ми жити тут, чи не будемо.

В квітні як сказали всім виїжджати, тоді ми і виїжджали. Я за дітей переживав, дітей вивозив. Тварин не брали. Сусіди не виїжджали - вони доглядали за нашими тваринами.

Я не знаю, яке майбутнє нас чекає. Просто хочеться миру, здоров’я щоб було, щоб діти живі і здорові були. А далі все буде.