Після початку війни у Лисичанську почались обстріли. Я сиділа у підвалі. Ракети прилітали у будинки. У місті нічого не працювало. Магазини й аптеки були закриті. Доводилось ходити набирати воду у криниці. Пересуватись по вулиці було небезпечно. Продуктів у мене не було. Я голодувала з дітьми. 

У березні у сусідній будинок прилетів снаряд. З-під завалів я дістала двох загиблих. Я була шокована побаченим.

Вирішила виїжджати. Дорогою свистіли кулі та ракети. Мене вивезли волонтери. Також зі мною були інші люди. У багатьох була істерика. Люди не розуміли, що відбувається. Виїжджала незряча жінка, яка кричала: «Я нічого не знаю, куди ви мене везете? Я все життя прожила в Лисичанську!» Я заспокоювала її, як могла. 

Зараз я живу в Черкасах. Дуже чекаю миру.