Мосейчук Анастасія, 10 клас, Коровинський заклад загальної середньої освіти 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткаченко Любов Миколаївна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Чи можна одного вечора заснути в мирній країні, а наступного ранку прокинутися від вибухів? До цього часу пам’ятаю кожну хвилину перед повномасштабним вторгненням… Ту контрольну роботу з алгебри ми так і не написали.

Я проживаю в Сумській області, приблизно за сімдесят кілометрів від кордону. Той страшний день я запам’ятала назавжди - мабуть, як і більшість українців. Минуло три роки, а ми так і не навчилися спокійно спати, жити, навчатися, просто бути. Дуже важко було повернутися до життя «як раніше», хоча, думаю, ми так і не повернулися.

Усі ми змінилися. Змінилося наше бачення, мислення, сприйняття, а найголовніше - наші цінності.

Після початку повномасштабного вторгнення ми об’єдналися, допомагали одне одному, підтримували, відстоювали своє - і продовжуємо це робити. Я вважаю, що українці - сильний народ. Ми витривалі, сміливі, єдині. А бути одним цілим - нелегка справа. Особисто я, дуже змінилася. Я почала помічати дрібні радощі, цінувати кожну мить, кожну секунду з рідними та близькими. Раніше я не помічала цього. Наприклад: до вторгнення ранок понеділка здавався мені катастрофою. А зараз кожен новий день - це радість, адже я маю змогу прожити його.

Того страшного четверга я залишилася вдома сама. Не знала, куди йти, що робити. Коли прийшла до магазину - всі полиці були порожні, навіть з побутовою хімією.

Від нашої домівки недалеко проходить головна дорога, тому ми бачили кожен танк, кожен БТР і бензовоз. Я чітко пам’ятаю обличчя окупантів, які заглядали у двір, вибираючи, що можна забрати. У перші дні, коли ворожа техніка вже була в селі, моя мама ходила на роботу. Вона працює в лікарні за три кілометри від дому. Я і досі не можу уявити, наскільки вона смілива! Вона йшла туди, щоб допомогти іншим, віддати ліки тим, хто цього потребував. Коли колони танків стояли поруч з будинком, ми всією родиною спали в одній кімнаті, сиділи тихо - ніби ми не вдома.

Через два тижні, коли техніка пройшла далі, ми поїхали на ферму за молоком. Це був мій перший вихід на вулицю за той час. Я досі пам’ятаю ці емоції.

Коли ситуація хоч трохи дозволяла нормально жити, ми почали всім селом допомагати. Плели сітки, робили окопні свічки, коктейлі Молотова, збирали кошти та речі для тих, хто потребував. Я переконана: кожна добра справа наближає нас до перемоги. Не буває “непотрібної” допомоги.

Більшість наших рідних проживають в Польщі, тому нам пропонували залишити країну. Але - ми в Україні, ми навчаємося, працюємо і намагаємося жити далі - на жаль, уже не безтурботно. Щоразу, коли летять «шахеди», ми чуємо постріли наших захисників. І я завжди кажу: «Вони роблять свою справу - ми маємо їм довіряти».

Важко довірити своє життя іншим, але українці роблять це майже щодня.

Війна навчила нас любити, допомагати, захищати та бути сильними. І хоча можна безкінечно говорити про допомогу від усієї країни, я говоритиму тільки про себе. Можливо, я зробила небагато, але я намагалася і продовжую це робити. У 2024 році ми повернулися до очного навчання, і стало легше організовувати збори для військових. Ми проводили ярмарки, виставки, благодійні концерти, допомагали безпритульним тваринам, які постраждали після бойових дій. А ще - я багато думала про дітей, які залишилися без батьків, без дому. Особливо - про онкохворих янголів. Я досі думаю, як їм допомогти.

Мрію створити благодійну організацію на базі нашого навчального закладу, щоб збирати кошти для цих дітей. Вірю, що це можливо. Головне - почати й знайти підтримку. Думаю, така справа буде справді корисною.

Війна зруйнувала наше життя, ми отримали багато болю, страху, втрат. Але разом з цим - вона пробудила в нас силу, єдність і здатність до допомоги. Ми змінилися. Ми стали іншими. І навіть у складі часи ми вчимося помічати добро - у вчинках, людях, щирих серцях. Моя історія - лише одна з мільйонів.

І я розумію, що ця розповідь не найгірше, з того, що було і відбувається нині. Українці пережили багато жаху в Маріуполі, Ізюмі, Донецьку, та дуже багато інших містах.

Але зараз: Сумщина потерпає, чи не найбільше. Особливо кордон, який стирають з лиця землі. Тому ми - сумʼяни намагаємося бути єдиним цілим. Допомагати одне одному, та проживати кожен день з натхненням та радістю. Можливо, моя розповідь, змусить когось зупинитися, задуматися чи комусь допомогти. Якщо так, то означає, що вона потрібна. І я це розповідаю - не дарма.