Лановий Богдан, 8 клас, Вінницький фізико-математичний ліцей №17

Вчитель, що надихнув на написання есе - Килимник Леонід Якович

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна, яку переживає Україна, розбила наші серця, спустошила домівки і змусила багатьох із нас бачити свої рідні міста в руїнах. Кожен день – це боротьба, кожна година – це очікування нових ударів. Але серед цього болю, серед попелу зруйнованих будинків та дитячих майданчиків, постає щось важливіше — надія. Надія на те, що ми зможемо побудувати нове життя, відродити наші міста, дати їм шанс на нове дихання.

Коли я думаю про Вінницю, моє місто, мені важко стримати сльози.

Я пам’ятаю, якою вона була до війни: мирною, затишною, зі звичним шумом трамваїв і спокійними парками, де завжди можна було знайти спокій і радість. Тепер вона змінилася. Її вулиці, які колись були наповнені дитячим сміхом, наповнені тривогою і страхом. Але, разом з тим, у кожному кроці мешканців є непохитна віра в те, що все це не марно.

Моє місто зараз – це як поранений воїн. Вона ще жива, але її душа кричить від болю. Але разом із тим ти бачиш людей, які не здаються.

Мене звати Богдан, мені 14 років, я навчаюсь у 8 класі. У цих рядках я хочу розповісти вам про те, як я намагався допомогти, як допомога інших змінила моє життя і чому я вірю, що Україна вистоїть.

Моя маленька допомога.

Коли війна стала частиною нашого життя, я відчував себе безпорадним. Я ж лише підліток, що я можу зробити? Але одного дня ми з друзями вирішили, що не можемо просто сидіти склавши руки. Ми згадали, як раніше плели браслети з різнокольорових резинок – такі прості, але яскраві, як наші мрії про мир.

Вирішили, що будемо їх продавати, а всі гроші віддамо на Збройні Сили України.

Ми сиділи вечорами, плели ці браслети, вплітали в них синьо-жовті кольори, іноді додавали маленькі сердечка – як символ надії. Потім виходили на вулицю і пропонували браслети перехожим. Спочатку соромилися, але люди посміхалися, купували, дякували. Ми зібрали майже три тисячі гривень! Для нас, школярів, це була величезна сума. Ми передали ці гроші в благодійний фонд «Повертайся живим».

Я ніколи не забуду, як відчув, що навіть моя маленька справа має значення. Кожен браслет був ніби ниточкою, яка зв’язувала нас із тими, хто боронить нашу землю. І я зрозумів: неважливо, скільки тобі років, – якщо ти робиш щось із серцем, це змінює світ.

Єдність, яка вразила моє серце.

Той день, коли ракети вдарили по лікарні «Охматдит», я ніколи не забуду. Мені здавалося, що серце зупинилося, коли я побачив на світлинах та відео в новинах зруйновані стіни, розбиті вікна й почуті крики. Це ж лікарня, місце, де діти, такі, як я, мають одужувати, сміятися, мріяти. Але війна не пожаліла навіть їх.

Я дізнався, що там загинули люди, що хворі діти, які боролися за життя, постраждали. Мені, дитині, було так боляче уявляти, як вони злякалися, як чекали на порятунок.

Але серед цього жаху я побачив диво, яке зворушило мене від гордості за своїх людей. Українці кинулися допомагати, ніби почули один-єдиний поклик серця. Я бачив, як люди – звичайні, як мої сусіди чи вчителі, – бігли до «Охматдиту» з пляшками води, ковдрами, ліками.

Вони передавали воду ланцюгом – рука в руку, очі в очі, ніби обіцяючи один одному: «Ми не здамося». Волонтери, лікарі, навіть підлітки, як я, працювали пліч-о-пліч. Хтось виносив уламки, хтось заспокоював наляканих дітей, а хтось просто стояв і молився, тримаючи в руках іграшку для якогось малюка.

Ця трагедія зачепила мене ще й тому, що я сам дитина. Я уявляв себе на місці тих малюків, які втратили все за мить. Але я також побачив, що в Україні ніхто не залишається сам. Ми – як велике серце, яке б’ється разом.

Подія, що змінила моє бачення.

Одна історія нашого міста назавжди змінила те, як я дивлюся на життя. У Вінниці, де я живу, три роки тому сталася страшна трагедія. Російська ракета влучила в Будинок офіцерів.

Я часто згадую Лізу. Маленьку дівчинку з рожевим візочком, яка ніколи більше не побачить літа. Я не знав її особисто, але вона стала для мене символом усіх втрачених дитинств. Її усмішка на фотографії — така щира, така справжня — ніби кричить до нас із того світу: «Бережіть одне одного. Цінуйте кожну мить».

Того ж дня постраждав хлопчик Ромчик. Він приїхав до Вінниці на обстеження, але ракета забрала його маму і тяжко поранила його самого.

Лікарі боролися за його життя, а волонтери збирали кошти на операції. Але знаєте, що мене вразило найбільше? Ромчик не здався. Хоч він втратив так багато, він знайшов у собі сили жити далі. Зараз він танцює, грає на музичних інструментах та радіє життю, дякуючи за кожен момент.

Війна навчила мене цінувати кожен день, кожну людину поруч. Я вірю, що наша Україна знову стане країною, де дитячий сміх звучатиме голосніше за вибухи, де мир буде чутним у кожному куточку, а не тривога.