Коли дізналася про початок російського вторгнення була вдома, в Києві. Як і більшість киян, прокинулася від звуків взривів. Так, я чекала, що війна перейде в більш активну фазу. Попри абсолютну економічну безглуздість для рф, іще увечері п'ятниці, після прослуховування чергових виступів керівництва агресора, стало зрозумілим, що на нас чекає загострення.

Але такого, що будуть бомбити Київ-ні, не очікувала. 

Як і багато хто, до 24.02. я думала, що класно було б пожити десь в Європі. Ми живемо на околиці столиці, через лісок-Буча, Ірпінь, поруч Романівка, куди з батьком у дитинстві ходили на лижах, до Житомирської траси через ліс, навпростець десь15 хвилин. Коли з усіх боків по колу масиву йшли арт вибухи, я почала збирати чемодан із речами для себе і сина.

Ми зібралися 1 березня, але виїхати 2, як планували, я не змогла -  лише 3-бо тоді мені до сльз було шкода покидати цю квартиру у старій панелці.

Тут я виросла, тут жили мої батьки, бабуся. Моя бібліотека - понад 2 тис томів, квіти, колекція ялинкових прикрас, де є іграшки ще середини минулого сторіччя, на шафі сидить німецька кукла, яку подарували ще мамі.

Покинути все це, невідомо, чи побачу все це знову виявилося, що мені це важко. Так, я була абсолютно впевнена, що знову побачу чоловіка (у нас цивільний шлюб, але ми вже багато років разом).

А цей не дорогий матеріально, але важливий психологічно дім було важко. Не страшно було їхати з сином 11 років, я була впевнена, що ми зможемо подолати всі складнощі у будь-якій країні, страшно було залишити частинку, ні, частину життя ворогу, адже був страх, що росіяне увійдуть на нашу окраїну. Ні, я була впевнена, дивним внутрішнім відчуттям, що Київ їм не взяти.

Але десант на Берестейці, - а там поруч живуть родичі-я була переконана, що дитину варто вивезти.

В потязі, потім в Празі, від знайомих і друзів, які опинитися в інших країнах чи залишалися в Україні, після повернення від сусідів - я чула чужі історії.  Страшні і трагічні від тих, хто поховав близьких.

Завжди з легким гумором, з презирством до ворогів-від тих, хто зазнав лише матеріальних втрат.

З гуманітарною катастрофою під час війни не стикнулися. Навіть по дорозі зі Львова до Польші нам допомогли місцеві. 

Ми з родичами стали з більшим піклуванням і турботою ставитися один до одного. Сьогодні так. 

Було дуже багато і приємних моментів, всі пов'язані із допомогою людей один одному. Не лише українці українцям - поляки, потім-чехи. Вчитель математики з ліцея сина: 25(!) лютого  вона по вайберу запропонувала всім бажаючим щодня розв' язувати в онлайн-режимі  цікаві задачки, як до війни.

Це відволікало дітей.

У школі, недалеко від нашого будинку, збиралися військові. Ми з сусідкою йшли з магазину, хлопці палили на ганку школи. Можливо, це була тероборона, бо вони були не в однострої, а у цивільному, проте з автоматами, поруч із ними старший чоловік у формі з погонами. Хлопці вдалися дуже молодими, а, коли проходили повз, то почули, що двоє з них обговорювали питання, здається, моделей обчислення розширення Всесвіту.

Молоді хлопці в гарному одязі. На ганку школи. Це логічно. Але з автоматами за плечима.

Коли ми з сином поверталися додому, наприкінці квітня 2022, на вокзалі Пшемисла для тих, хто прибував з України, тих, хто повертався, грав на якомусь аналогу сопілки молодик. Ми поговорили, він сам француз, який живе і працює останні 7 років у Лондоні. Фінансист.

Він донатить на користь українців, взяв відпустку і приїхав трошки "підняти настрій" українцям, сказати, що все буде добре, обов'язково. 

Зараз я не працюю. Речей, які б нагадували мені про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року, немає.

Бо я усвідомила та пережила це усвідомлення, хоча завжди це знала (але раніше то були "відірвані", лише раціо-знання): головне не речі, головне-люди.