Ми з Нікополя, де нас кожен день обстрілюють з тої сторони. Нам також прилітає. Я працюю в міськводоканалі. У мене троє дітей: двоє повнолітніх, і донька десятирічна. По підвалах сиділи. Страшно згадувати, але ми звикли.

24 лютого я була на роботі в нічну зміну і чула, як ракети летіли в Марганець. Важко було бачити, як діти бояться. Дядько мій рідний вже 22 дні в комі. Колега пішов на війну, і його вбило. У мене багато всього накипілого. Ми нікуди не виїжджали, бо не хочеться кидати батьків.

На роботі дають продукти, і від Фонду Ріната Ахметова давали. Допомагають нам, кожен місяць гуманітарку дають.

Мій зять - на "нулі" в Бахмуті. Одному Богу, мабуть, відомо, коли війна закінчиться.