В перший день війни я знаходилася вдома. Нікуди не виїжджала, були з сусідами у підвалі. Було дуже страшно. У мене пошкоджене майно, дуже важко його на пенсію ремонтувати.

Ми десять місяців були в окупації. Не було світла, води. Вже під кінець періодично давали світло. У кого не було банківської карточки, пенсії не получали. Магазинів не було, все було потрощене, побите. 

Окупанти в перший день пограбували всі магазини, ходили рилися по хатах. Дуже було страшно і тяжко. Мобільного зв’язку взагалі не було.

Шокувало, що прийшли непрошені гості і вели себе, як хазяї. Ми не мали права зателефонувати рідним. У нас перевіряли паспорти. Ми були наче в гостях. Окупанти забирали людей, в приміщенні міліції влаштували катівню і били людей. Грабували. Елеватори розгромили і продавали наше зерно. 

З сусідами ми одне одного підтримували, допомагали. Вірили, що рано чи пізно все це закінчиться.  Хотілося б, щоб віна закінчилась скоріше, але це від нас не залежить.

Діти й онуки далеко. Хотілося б зустрітися з ними. Головне, щоб ми були живі і здорові, наші діти були живі і здорові. Є надія, що все відбудується.