Дробенчук Артем

7 клас, Снігурівський ліцей №1 Снігурівської міської ради Баштанського району Миколаївської області

Вчителька, що надихнула на написання: Дробенчук Ольга Володимирівна

Конкурс есе «Війна. Моя історія»

24 лютого 2022 року я прокинувся не від маминого поцілунку, не від аромату запашної кави. Мене розбудили стурбовані голоси батьків. На годиннику 9.00. Чому ми з братом не в школі, чому тато вдома, а не на роботі? Я швиденько зістрибнув з ліжка і побіг на кухню. Мама квапливо витерла сльози з очей. Намагалася усміхнутися, але не змогла. Вона обійняла мене і промовила : «Війна. Російська федерація вдерлася в Україну. Нічого не бійся. Ми разом». Я не міг у це повірити.

Ми сіли в автівку та поїхали на АЗС, у черзі за пальним стояли більше години. Ситуація біля банкоматів та магазинів була не кращою. Я не бачив такого раніше. Я не вірив, що буде так, як у кіно. Але сталося ще гірше. Я зрозумів, що війна по телебаченню і війна за моїм вікном – це різні речі.

У ніч на 25 лютого ми лягли спати одягнені. Так було приблизно місяць.

Незабаром я почув перші вибухи. Це російська авіація скидувала на моє місто авіабомби. Здебільшого вночі, коли ми спали. На жаль, не обійшлося без жертв та руйнувань.

Тато допомагав визволяти людей з-під завалів, мама піклувалася про мене і брата. Моя рідна Снігурівка стала сірою та безлюдною. Жахливість ситуації я зрозумів, коли мама наказала збирати тривожну валізу та йти ночувати до бабусі, адже у них є підвал. Я хвилювався за батьків, особливо коли були обстріли. Намагався їм телефонувати, але не міг.

Орки заблокували мобільний зв’язок, перебили дроти електропередач. Ми були без світла, газу, зв’язку.

Я не бачив друзів, вчителів, адже школа вже не працювала . Мама забороняла виходити на вулицю. Приносила нам їжу. Тільки де вона її брала? З 24 лютого магазини не поповнювалися продуктами. « А що буде далі,- запитував я себе,- невже ми помремо?».

18 березня 2022 року я був у бабусі. Раптом почув гуркіт. Повз наші вікна йшла російська колона танків. Я побачив кулеметника, який направляв на нас свою зброю. Швидко заховався під стіл, затулив вуха долонями, але гуркіт не припинявся. Дідусь заспокоїв мене і сказав , що усе буде добре. Але так не сталося.

19 березня 2024 року наше місто окупували російські війська. Вони ходили по будинках, забирали що хотіли, били людей. Було дуже страшно.

Скрізь військові, зброя та техніка.

Ніч на 24 березня була дуже важкою. Наше місто обстріляли. Зруйнували мою гімназію, влучили неподалік від бабусиного будинку. Моя родина прийняла рішення виїжджати з міста, адже тут небезпечно, а брату потрібно закінчувати 11 клас. На збори у нас було 40 хвилин, формувалася колона. Я пам’ятаю, як тато сказав мамі, що це гра в рулетку. Що невідомо, чи ми зможемо доїхати до Миколаєва, адже дорога прострілюється. Мама промовчала. У вітальні ми попрощалися один з одним, міцно обійнялися. Попереду був небезпечний шлях.

Ось і колона автівок, ось блокпост. Окупанти обшукали наші речі, перевірили телефони. Я дуже хвилювався. Раптом не пропустять? Нарешті тато сів за кермо та ми поїхали. За нами рушили й інші автомобілі. Усі вони були перев’язані білими стрічками. Я пам’ятаю, як мама рвала простирадло та в’язала на автомобіль.

Ми їхали мовчки. Я боявся цієї тиші, адже уже звик до вибухів. Раптом ми побачили російський літак.

Я заплющив очі. Невже це все? Тато поїхав ще швидше. Ми проскочили, але колону, яка їхала за нами, обстріляли. Тільки згадую, як назустріч мчали швидкі.

Як я радів, коли побачив українських військових . Вони пригощали нас цукерками, обіцяли, що ми обов’язково повернемося додому. І я їм вірив. Вірив недаремно.

10 листопада 2022 року мою Снігурівку звільнили. Ми повернулися додому. Моє місто вільне! Я щиро вдячний нашим збройним силам за ранки, за вечори, за можливість навчатися, спілкуватися з друзями.

Сава Україні! Слава ЗСУ! Героям слава!