Ранок 24 лютого я запам'ятаю назавжди. Ми прокинулися не від вибухів, а від того, що запізнювалися в школу. Мама бігала по хаті, шукаючи моїй сестрі сукню на репетицію. Тато спав, телевізор не включали. Брат захворів, тому залишився вдома. Зібравшись ми вирушили до школи. Ми живемо не далеко від неї, хвилин 5 пішки. Дорогою ми зустріли сусіда. Він привітався, і пройшовши два кроки, повернувся і запитав, куди ми йдемо. Ми повернулися і відповіли, що у школу. І тоді я почула слова, які боялася почути найбільше: «Ідіть додому, війна!».

Взяла телефон, почала дзвонити мамі, захлинаючись сльозами. Мама плакала, до цього я ніколи не чула і не бачила як мама плаче. Прибігли додому... Плач, сум, страшні новини… Мама намагається додзвонитися до мого другого брата (військового), він показує прострелений бронежилет, але заспокоює і каже, що з ним все "Окей". Тато прийшов з магазину і сказав, що там вже всі полички порожні.

Було багато труднощів: від нестачі чогось, до дуже важкого морального стану. Світла немає, води немає, ще й літаки гудять. Ми живемо на кордоні з Білорусією, тому через нас пускали ракети на Чернігів. Ці "хлопки" я пам'ятаю і зараз. Були не тільки літаки, ще й дрони, яким ми показували свою «гостинність». Наприклад, кидали по них каміння. Пам'ятаю вертоліт, який ледве не впав на наш дім.

Але виїжджати і думки не було. Лякала тільки ніч. Я боялася, що засну, і більше не прокинуся, бо якраз уночі вони починають активно випускати ракети.

Ми багатодітна сім'я, тому їжі на усіх не вистачало. Звичайно батьки свою їжу віддавали нам. Коли я спостерігала за цією картиною, я хотіла плакати… Хліба не було. Ми брали пшеницю, мололи та ліпили коржі, після яких нам було погано. Потім і гуманітарна допомога почала з'являтися у моєму місті.

Я живу разом із батьками, сестрою та братом. Ще один брат -військовослужбовець. Він не був вдома ще з 2018-го року. 11 листопада він із своїми побратимами звільнив Херсон.

Ввечері я із своїми однокласниками та друзями збиралися вдома у нашої вчительки з історії і плели браслети (обереги), пакували чаї, робили ляльки-мотанки на знак вдячності військовим.  

Ще починаючи з 24-го лютого, мама підготувала маленький пакунок, який до сьогодні лежить у підвалі. У ньому є кружка, свічка, сірники та ще деякі дрібнички. Кожен раз коли ми спускаємося до підвалу, ми дивимося на цей пакунок і згадуємо 24 лютого.