Коли дізналася про початок російського вторгнення, я з донькою була вдома. Зранку збиралася на роботу, як прогремів взрив, коли бомбили аеропорт у Чорнобаївці. Було дуже страшно і нічого не понятно.

Трохи оговтавшись, я, все ж таки пішла на роботу в магазин. Люди скупляли все, що тільки залишилося. 

Найбільше психологічно постраждала дитина, вона нікуди не ходила, тільки постійно зависала в телефоні. Стала дуже нервова. Кричала по ночах. Я боялася, що сусіди пожаліються оркам і в мене заберуть доньку. Ще мене повергла у шок, те що трапилось в Бучі.

Я кілька дні ридала, та ходила сама не своя, постійно були в голові думки, що і в нашому Херсоні, ті кляті тварюки можуть такі ж самі звірства творити.

Під час війни стикались з нестачею їжі, але допомогали друзі. Дуже тяжко було, коли був блекаут. Але ж на той час нас вже звільнили, це було саме головне.

Все переживемо. Перемога буде за нами!!!

Наразі живемо з донькою в нашому рідному Херсоні! До начала повномасштабного вторгнення працювала в магазині продавцем. Не планую зміняти професію, зараз я знов працюю в тім магазині.

Приємним моментом було, коли моя подруга принесла моєї донечці цукерки і морозиво. Донька дуже любить солодке, та до цього моменту не їла цукерок десь шість місяців. 

Є речі, які нагадують  про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року. Це флаг мого чоловіка, я його закопувала, та коли нас звільнили я його відкопала і він зараз у мене. Це дуже дорога для мене річ. Наш флаг!!!

Коли після дев'яти місяців окупації знов бачиш свій рідний флаг, то душу рве на частини, ці емоції не передати словами. Хочеться ридати, сміятися, стрибати все одночасно.