Коли почалася війна в Часовому Ярі, стало дуже страшно. Все сталося несподівано. Моє ліжко захиталось, вибухи були страшні. Вже в перші тижні почалися обстріли. Росіяни били Бахмут, а наше місто знаходилося зовсім поруч. Все тремтіло від вибухів. Ми з чоловіком чули, як руйнуються будинки, як гинуть люди. Магазини та аптеки закрилися. Жити доводилось у підвалі. Вночі було дуже страшно.

Щодня ми чекали, що може все закінчиться, як колись, у 2014 році. Але дні йшли, а стрілянина не припинялася. Навпаки, ставало тільки гірше.

Мені було страшно залишатися вдома. Я завжди думала про те, як не загинути. Боялася, що будинок складеться від влучання, і я не встигну нікуди вибігти. Боялася за рідних, за сусідів. Весь час сиділа в напрузі, не знаючи, що буде за годину.

Якоїсь миті я зрозуміла, що треба їхати. Це рішення було дуже важким. Я покинула рідне місто, і відтоді сумую за ним щодня. Серце стискається від думок, що й зараз там точаться бої. Я дуже хочу, щоби все це закінчилося. Зараз я живу в Черкаській області у маленькому містечку. Воно дуже схоже на рідний Часів Яр: ті ж вулиці, є водойма. Я тут знайшла роботу, але хочу повернутись додому, коли Україна переможе. Аби швидше настав мир.