Марія Юріївна Тума

«Я боялася, що, не дай Бог, якийсь снаряд упаде на мене...»

Усе життя проживаю в Старогнатівці. Я пропрацювала 40 років начальником на пошті, загальний стаж 44 роки. У мене є дочка, онук, вони проживають не зі мною.

До війни було прекрасне життя. По-перше, я тоді була молодшою. По-друге, все було не так, як зараз. Зараз дуже не вистачає спокою. Особливо, коли я чую, як стріляють. Ми ж в прифронтовій зоні живемо.

Майже місяць взимку не було світла. Це страшна справа... Рано темніє, ніхто ні до кого не ходить. Під ковдрою з ліхтарем читала, тому що боялася увімкнути світло.

Було дуже страшно, коли я почула суцільний гул, гул, гул. Ряд палаючих снарядів. Це були «Гради». І я думала, що, не дай Бог, якийсь впаде на мене...

Я боялася, що, не дай Бог, якийсь снаряд упаде на мене...

Після того, як на сусідній вулиці снаряд влучив у кухню, я поїхала. У кухні погріб був, і люди там ховалися. Перетелефонували моїй дочці та розповіли, що у нас тут таке сталося. Після цього вони з чоловіком взяли таксі та відвезли мене. Мені було так важко, жах...

Коли ми виїхали за село, я зітхнула. Тому що дитина моя поруч, поруч зять. Більше мені нічого не треба.

Нам була допомога від Фонду Ріната Ахметова. Потім допомагала [Гуманітарна місія] «Проліска» і Червоний Хрест. Допомога була дуже потрібна.