Знак Еліна, 9-б клас, Катюжанський опорний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Гавриленко Тетяна Борисівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це жахливе слово з історій, що стало реальністю. Війна — це те чого бояться люди. В багатьох історіях про війну гинули люди, та нажаль не всі думали що це буде відбуватися з нами. Я навіть подумати не могла що в XXI столітті буде такий жах. Люди гинуть, діти лишаються без батьків, без рідних, домашні улюбленці лишаються здихати в квартирах та хатах де їх залишили господарі не в змозі забрати за кордон.

24 лютого 2022 року стало початком нового тривожного життя всієї України. Приблизно о 5:00 ранку моїй мамі зателефонували та сказали ввімкнути телевізор, а саме новини, де повідомляли про початок повномасштабного вторгнення. Мама мене та всю родину розбудила, ледь-ледь стримуючи сльози. Ми почали збиратися до підвалу. Мій вітчим, жив не в нашому селі, а щойно переїхав до нас, та збирався йти воювати з руснею та військкомат, дізнавшись, що він зараз в окупації, наказав нікуди не йти, бо його самого, без зброї, вб’ють.

25 лютого 2022 року ми вирушили до моєї двоюрідної бабусі, адже в квартирі було б холодно та не було б води. У бабусі хата велика, знаходиться далеко від центру, де була русня. З 25 на 26 лютого трохи страшно ночувати, адже в підвалі, де ми ночували з 24 по 25 лютого було безпечніше.

Десь в середині березня ми виїхали до батьків вітчима в Кропивницький. До закінчення окупації нашого села ми були там.

19 квітня 2022 року мого вітчима забрали на війну, він був військовозобов’язаний, адже служив в АТО.

Декілька разів на рік він приїздив до нас. Навесні 2023 року мама та вся наша сім’я бачила його востаннє, не підозрюючи того що влітку 2023 року він зникне безвісті.

Ми намагались його знайти, та й не тільки ми, а й мамині друзі-волонтери, поліція, пошукові служби, його побратими шукали там де востаннє бачили його.

Через сім місяців ми дізнаємось, що знайшли тіло, де збігається його ДНК та ДНК його матері. Мені хотілося ридати, волати, я благала бога про те, що це могла бути помилка, що він живий, я надіялась на це.

При кожному зайвому запитанні про нього я починаю плакати, я ще досі не відійшла від того, що його немає серед живих.

Десь приблизно в кінці травня ми повернулись у рідне село Катюжанка. Я була дуже рада побачити друзів яких не бачила, і не чула від них ні слова аж чотири місяці. Була здивована чи розчарована від побаченого, всюди де раніше стояли липи та дуби – були окопи. У школі пусто, нічого не чути, ні дитячих криків на перервах, ні гучного дзвінка на урок. Все це зникло, спортивні дитячі речі були розкидані по коридорах,

на дошках в класах були написані заклики руських до українських дітей «не злитися на них, вони не винні у цій війні»

Мені цікаво, вони справді думали, що так і буде, що ми їх пробачимо? НІКОЛИ!!! Україна є і буде незалежною!

Слава Україні!

Героям слава!