Літня жителька Станиці Луганської на все життя запам’ятала страшні хвилини, коли потрапила в гущу бойових дій. Переживши холод, голод і обстріли, Віра Олексіївна зі сумом констатує: старці доживають свій вік на порожніх вулицях. 

Я і син живемо вдвох. Ми якраз під час цих військових дій були вдома, на станції Большевій, нікуди не виїжджали. Це Станично-Луганський район, якщо по прямій, то в семи кілометрах від Станиці. 

Нікуди я не переїжджала, сиділа в своєму будинку без опалення. Ось так ми жили. Води не було, світла у нас не було більше пів року. Вода у нас зі свердловини йде, а раз не було світла – не було й води. Хліб теж не завозили. Продукти були за аховою ціною. 

Мій будинок під обстріл не потрапив. Рідкісні уламки були, а трохи далі, в лісі, дуже постраждало. Було страшно, холодно. Три роки я будинок не опалювала, бо не було чим. Сиділа біля буржуйки. Саме тоді, в 2014 році, отримала глаукому. 

Як на мене, найстрашнішим був 2014 рік, так в 2015-му теж дісталося. Я потрапила під обстріл на мосту через Донець. Ходила в лікарню і поверталася після огляду. Бігла п’ятнадцять кілометрів, а снаряди лягали справа і зліва. Загалом, це я запам’ятала на все життя.

У нас на вулиці залишилися одні старці. Ті, хто міг, звичайно, поїхали, рятуючи дітей, а нам, людям похилого віку, діватися нікуди. Мені 71 рік, моїм сусідкам 80, 83 і так далі. Це все люди старі. Куди нам їхати? 

У нас нікого на вулицях немає, наша вулиця зі закритими порожніми будинками. Великі, гарні будинки, на які люди поклали життя, а тепер у них нікому буде жити.