Я з міста Попасна Луганської області. 24 лютого, як завжди, йшла на роботу, мені зателефонувала донька, а з Києва і сказала: «Нас бомблять». Ми прийшли на роботу, а нас відправили назад. Спочатку все притихло, а потім почалася війна. І ми були ще місяць в Попасній, потім виїхали в село у батьківську хату. Прожили місяць, і туди почалися прильоти. Довелось виїжджати зовсім.
За нами приїхали знайомі машиною і вивезли на Павлоград. В селі були обстріли. Ну нічого, Бог милував - доїхали, всі живі і здорові. Було дуже страшно.
Мій чоловік - мисливець, у нас холодильник був забитий м'ясом, нам всього вистачало, поки було світло і газ. А коли газу і світла не стало, тоді вже тяжко було. Чоловік служить в ДСНС, через сутки працював, і я була майже сама. У нас квартира на восьмому поверсі, тому я бігала з однієї кімнати в іншу, в коридорі спала.
Згодом вже все почалося: в двір прилітало, поряд з домом падало, ну будинок встояв, Бог милував. Не хотілось виїжджати з свого дому. Я із сльозами виїжджала, були думки, що я сюди не повернуся.
Я вірю, що все буде добре і все буде Україна. Дякуємо ЗСУ, що вони тримають фронт.
