Цимбаліста Яна, 10 клас, Ірпінський академічний ліцей Національного університету біоресурсів і природокористування України

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лук'янченко Лариса Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сотні днів, десятки тисяч годин, мільйони хвилин та секунд… Кожного дня я запитую себе, чи заслуговуємо ми, українці, на такі невимовні страждання? 24 лютого 2022 року змінило життя кожного українця, зробило його таким болісним, пекучим та скорботним, яким ми його ніколи не уявляли. Того жахливого ранку ми всі подорослішали на десятки років. Мені було тринадцять, коли я засинала звичайною дівчинкою-підлітком.

Прокинувшись від вибухів, я зрозуміла, що віддала б усе, аби піти до школи та прожити звичайний буденний четвер.

Так починався мій шлях. Шлях війни довжиною майже в три роки… Розплющивши очі о пʼятій ранку від пронизливого світла з кухні, я здивувалась, проте не звернула на це уваги. Яке це було чудове відчуття усвідомлення, що в такий холодний зимовий день я можу ще трішки поспати в теплому затишному ліжку. Це був останній момент, коли я була колишньою. Того ранку я стала зовсім іншою людиною, з іншими цінностями та цілями. Події того дня розвивалися неначе рік. Я не усвідомлювала серйозності ситуації, доки батьки не почали розповідати, як діяти в екстрених ситуаціях.

Мені було дуже боляче чути, що з ними може щось трапитись. Думки про те, що ми з меншим братом можемо залишитись зовсім самі в цьому жорстокому світі, не давали мені права зневіритися.  

Спершу батьки прийняли рішення залишитись в Ірпені, адже тоді ми всі вірили, що цей жах закінчиться дуже швидко. Проте все склалося інакше. Про всяк випадок ми зібрали «тривожні валізки». Мені було дуже страшно, але я відчувала себе набагато сильнішою, ніж була насправді, тому що моя сімʼя дарувала мені сили. Я безмежно вдячна батькам, що вони не показували мені свого страху, і тому я була спокійна та впевнена в нашій перемозі. На жаль, ближче до ранку вибухи ставали все гучнішими.

Ми вимушені були покинути Ірпінь. Наступні вісім місяців я провела в бабусі на Хмельниччині. Ці вісім місяців були для мене надзвичайно складними.

Моє серце ніби розривалось на частинки болю, смутку, тривоги. На щастя, я перебувала там, де народилась та провела своє дитинство. Це містечко береже багато спогадів, які зігрівали мою душу в той час. Також зі мною були рідні. Ми всі один одного підтримували та допомагали пережити це жахіття. Дорога додому була морально важкою. Проїжджаючи населені пункти, де велися бойові дії, я бачила дуже багато зруйнованих будинків. Для когось це не просто будинок, а ціле життя.

Спостерігаючи за жахливими руїнами, я зрозуміла, чому моя бабуся завжди говорила, що найбільше лихо – це війна, а найзаповітніше  бажання – це мир на всій Землі.

Війна…Таке маленьке, але водночас таке моторошне слово. Скільки невимовного болю, незворотного горя, незриданних сліз та нещастя несе воно в собі. Зараз мені пʼятнадцять - і я дитина війни. Кожного дня я читаю новини про війну, від яких стає так боляче на душі. Проте вони роблять боляче не лише мені, вони несуть страждання мільйонам українців, які просто хочуть жити у своїй незалежній державі.

Я вірю, що настане тисяча перший день, і Україна прокинеться в тиші. Люди, які пережили цю жахливу війну, об’єднаються задля плекання майбутнього.

Спогади про втрати назавжди залишаться в їхніх серцях, але з цих спогадів проросте зерно надії. З кожним новим світанком вони будуватимуть нове життя, пам’ятаючи про тих, хто не дожив до цього дня. З новими мріями вони йтимуть уперед, сповнені рішучості та віри в те, що житимуть у вільній Україні. І хоч рани війни закарбуються в їхніх душах навіки, надія на відродження й людяність стануть запорукою нового початку. Слава Україні!