З першого дня війни Сергій Іванович з дружиною знаходиться в Охтирці. Вони нікуди не виїжджали й не планують, адже їм спокійніше бути вдома

Я пенсіонер на групі, у 2015 році у мене був інсульт, права сторона була паралізована. Дружина теж на групі, вона інвалід з дитинства. З першого дня війни ми живемо в Охтирці, нікуди не виїжджали.

Ми ховалися у погребі, коли бомбили, адже біля нас розташований вокзал та військові бази.

У перший день війни я взяв себе у руки. Думаю, якщо буду переживати, то пропаду. Інколи, коли біг в погріб, то заскакував до дружини, бо вона не виходила. Я там зробив камін, то вона падала, кричала, корвалол пила, хоча там нічим було навіть дихати. Буває, корвалолу вип’є, а через п'ять хвилин починає сміятися. Це був нервовий сміх.

Коли бомбили вокзал, я стояв на даху і дивився, як сиплеться сажа, бо в нафтобазу поцілили.

Потрібно сподіватись, що перемога буде за нами. Вірю, що все найгірше позаду, а попереду буде тільки найкраще.

Мене шокувало, що декілька моїх знайомих пропало безвісти. Дуже багато людей загинуло. У багатьох знайомих будинки зруйновані.

Було дуже страшно, коли літаки літали над головою. Я бачив, як вони пускали ракети. Зараз вже не дуже страшно, бо ми звикли. Що буде, то буде.

Я слухаю багато новин, у нас інтернет є. Я включаю YouTube: слухаю політологів, експертів. Тому надіятимусь на краще. Можливо, дадуть нам гарне озброєння. 

Мрію, щоб закінчилась війна, і прийшов мир. Буває, що вночі просинаєшся і не віриш, що дійсно війна.