Володимир добре пам’ятає початок війни у 2014 році, коли місцеві бандити знущались над своїми співгромадянами

Я з Лисичанська у 2014 році не виїжджав, бо тоді нас десь через півтора місяці звільнили. Тут на  скляному заводі базувалась місцева банда. Вони вночі виїжджали, обстрілювали місто, лікарні, шахти, а потім всюди писали і казали, що це «укри» обстрілювали Лисичанськ. В цій банді були кримінальники, наркомани, потім приїжджали козаки з Дону, з різних місць росії. Така банда була: озброєні до зубів і дуже небезпечні. 

Десь у червні добровольча бригада Семена Семенченка вигнала їх, і залишки банди втікли вглиб Луганської області. Так що півтора місяці довелося нам пожити при цих виродках. Так у нас почалася війна. Я під обстрілами бував кілька разів. Тоді обстріли були мінометні, можна було сховатися. А від таких, які почалися у 2022 році, вже ніяк сховатися не було.

Вони сильно знущалися над людьми. Коли вигнали всю цю шелупонь з Лисичанська, ми там набудували укріплення. Мій товариш там працював виконробом, я допомагав з електрикою. 

Коли рили там котловани, то знаходили такий жах! Цілі сім’ї вбиті, прикопані. Діти маленькі, жінки і мужчини. Схоже, у них машини забирали.

Це дуже вражало і викликало лють, гнів до тих нелюдів. Мені вже тоді за 60 було, здоров'я було не те. Коли ми намагалися йти в ТРО, нам казали, що ви тут поки не потрібні, без вас обійдемось. Хотілося йти на фронт та вбивати тих негідників, які творили таке. Бачив дуже погані речі – після того дуже захворів, на серці мені в цьому році зробили операцію, так що трішки підтягли моє здоров'я. Зараз почуваю себе більш-менш.

Син наш з першого дня пішов у ТРО. Він одразу подзвонив і сказав, щоб ми швидко виїжджали. Хто воював з першого дня, ті відчували, що росіяни зайдуть в Лисичанськ. Ми з дружиною виїхали до Польщі і були там до липня 2022 року. Тоді губернатор виклав в інтернет наше житло зруйноване - наш дім повністю згорів. Ми вирішили їхати в Україну, щоб подати документи на зруйноване житло. Приїхали і залишились, вже не виїжджали, хоча можна було в Польщі знаходитись ще. Але ми не хотіли нікуди їхати, осіли в Броварах. 

Я кінця і краю цій війні не бачу. Сподіваюся на нашу перемогу - що ми цих окупантів виженемо з нашої землі. Хай вони забираються і там, у себе, що хочуть роблять. Я бачив, які вони всі п'яниці, наркомани і алкоголіки, і те, що вони робили, не вкладається в нормальний голові. Через це у мене онкозахворювання з'явилося. 

Хочеться дожити до перемоги і хоча б якийсь свій куточок мати. На старість залишилися з жінкою без кола і двора. Все, що за 70 років було придбане, пішло прахом. Я трошки радий тим, що моїм майном не використовували ці нелюди: воно там все згоріло і нікому не дісталося. Дуже важко в такому віці залишатися зовсім без нічого. Так що дуже важко і сумно.