Торяник Дар'я, 11 клас, Гадяцький профільний ліцей імені Т.Г.Шевченка Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ревегук Світлана Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року сталося те, що залишиться в моїй пам’яті назавжди. Я пригадую: у цей день мала бути контрольна робота з геометрії, на яку так не хотілось  іти.  У той жахливий ранок четверга прокинулася від слів батьків, що до школи я сьогодні не піду. Спочатку ніби й зраділа, що пропущу школу і тест, але потім побачила налякане обличчя мами й зрозуміла: щось, безперечно, не так. Саме тоді вона сказала мені два слова, які назавжди залишаться шрамом на серці: “Почалася війна“.

Чесно кажучи, коли я пишу зараз цей текст, у мене мурахи по шкірі і складно навіть згадати, що я тоді відчула. Моє серце ніби відійшло навіть не у п’яти, а кудись ще глибше, я відчула якусь безвихідь, і дихати стало важко.

Звісно, про ймовірність нападу росії на Україну говорили ще до цього, але ніхто ж не вірив до останнього і, на моє переконання, дарма. Насправді перше, що промайнуло в думці: краще б я написала мільйон тих клятих контрольних, але на моїй Батьківщині був би мир і ніхто з рідних не дивився б у стривожені та заплакані очі мами. Саме матуся була моїм порятунком у ту мить, хоч їй і самій  було страшно, але вона не показувала цього, щоб не лякати мене. Мама заспокоювала й обіймала, а тато негайно вирушив зустрічати мою сестру, яка намагалася виїхати з Харкова.  

Мені зовсім не хотілося залишатися наодинці, тому провела матусю до друкарні, де вона працювала. Того ранку небо було таке похмуре й гнітюче, що я боялася навіть підняти очі.

Дійшовши до роботи,  вперше з початку дня зайшла в соціальні мережі. Там я побачила жахливі кадри і прочитала перші новини та правила, за якими від сьогодні треба було жити.  Старалася не концентруватися на поганому, тому телефон брала не часто. У цей час на маминій роботі уже організували пункт збору медикаментів і різної допомоги військовим, адже в цьому була величезна потреба. Десь пів дня ми пробули там, а потім спробували купити трохи запасів харчів на певний період.

Я ніколи не бачила наскільки пустих полиць у магазинах, як тоді. Але все ж нам вдалося щось дістати, і ми повернулися додому.

Батьки вирішили, що залишатись у квартирі небезпечно, тому ми поїхали до моєї бабусі, яка живе в іншому кінці міста і має власний будинок з погребом, де можна було хоча б сховатись під час повітряних тривог. По дорозі ми також відвезли у пункт збору теплий одяг і взуття для воїнів.

Я пам’ятаю, як збирала речі й думала, що більше не повернуся у свою рідну кімнату. Тоді так складно було на душі, але я намагалася не деморалізовувати себе і вірила у краще.

Зараз я згадую, як ми вп’ятьох сиділи в маленькому бабусиному погребі, де навіть повернутися не дуже виходило, було холодно, але мене зігрівала думка про те, що ми всі разом, сім’єю, і це було найкраще, адже я бачила в новинах, як багато родин роз’єдналися через війну. Мені було дуже страшно за свого двоюрідного брата, який живе в Бучі і намагався виїхати звідти, коли російські війська були вже на підступах. Я з нетерпінням чекала дзвінка від нього, і коли він нарешті сказав, що з ним усе добре, то трохи відлягло від душі.

У перші дні було найскладніше, але я намагалася відволікати себе від негативу різними способами, у цьому також мені допомагали  рідні.

Пізніше  почала звикати, як і до всього у світі людина пристосовується. Сирени стали не такі страшні, кожен шурхіт не здається вибухом, військовим літаком чи ракетою, ми більше не затуляємо вікна картоном задля світлоізоляції. Багато чого змінилося, але війна все та ж. Хоч ми і “звикли” до війни, я не хочу, щоб так було. Люди розслабились, говорять, що втомились і допомагають менше. Але подумайте, як втомились військові, котрі уже третій рік на фронті! Я пам’ятаю, як усі активно донатили на початку.

Звісно, я не хочу, щоб коли-небудь повторилося те, що пережили всі українці 24 лютого, але я хочу, щоб ми стали такі ж згуртовані й мотивовані, як тоді, у перші дні війни.

Адже зараз потреби на фронті не менші, ніж раніше, тому треба допомагати гуртом. Насправді перші дні війни - це те, що викликає у мене незрозумілу паніку і бурю емоцій і почуттів, які не дуже хочеться згадувати. Але одне, що з’явилось тоді і я ніколи його не забуду, – це ненависть до росіян і всього, що пов’язано з їхньою огидною країною.