Життя під обстрілами й робота під обстрілами. Тетяна багато спілкувалася з мешканцями свого селища, які постраждали від бойових дій. Надивилася різного. На зміну активності, яка допомагала вижити у важкі роки, прийшли байдужість і апатія.

Для кожного по-різному почалася війна. Для декого – із появи озброєних людей. Для мене – із загибелі Володимира Рибака [депутата Горлівської міськради, убитий 21 квітня 2014-го]. Тому пам’ятаю цей день. Я була тоді в селищі. Ми всі чули обстріли, а бачили вже наслідки.

Ми говорили із сім’єю та сусідами, що потрібно підготуватися, якщо буде активна фаза бойових дій, тому що селище знаходиться в зоні під обстрілами. Але активних дій саме на території селища з перестрілками – такого не було. Постраждала більше околиця, коли були запеклі обстріли. Це був 2014, 2015 і 2016 роки.

Ми говорили, що треба мати певний запас речей, документів, медикаментів. Завжди це було під рукою, знаходилося в певному місці. І коли було дуже страшно, коли були дуже серйозні обстріли, ми всі разом збиралися в одній хаті. Притулків же в нас у селищі немає.

Для себе ми вирішили: якщо почнуться активні бойові дії, ми виїдемо. А так виїжджати особливо немає куди, будемо знаходитися тут, які б події не були.

Я працювала в органах місцевого самоврядування всі сім років: із 2014-го по 2021 рік – і бачила цю війну зсередини. Запам’яталися найбільше, звичайно, обстріли, коли снаряди влучали в житлові будинки наших односельчан.

Одного разу я виїхала на обстріл для фіксації. Ми фотографували кожен будинок, розмовляли з людьми. Там був загиблий 30-річний хлопець, місцевий житель. І мені довелося спілкуватися з його батьками (вони вже обидва померли). Але в ту мить було моторошно спостерігати, як у дворі лежить тіло їхнього сина, накрите якимись мішками й ганчірками, будинок напіврозбитий, мати плаче й нічого не розуміє. Не розуміє, що перед нею лежить син. Вона сиділа на молочному баку, він був весь пробитий, як друшляк. І плакала від того, що з нього вибігла вся вода. У селищі велика проблема з водою була в 2014-2015 роках.

Навпроти цього будинку жила сім’я з трьома дітьми. В одне вікно влетів осколок, снаряд розірвався просто в них перед будинком, пошкодив газову трубу. Просто дивом осколок пролетів через весь будинок, нікого не зачепивши. А діти й чоловік з дружиною в цей час перебували в будинку. Осколок упав у дворі, пошкодив машину, вона згоріла. І коли я прийшла з ними розмовляти, то мене вразив батько сімейства – його тремтячі руки, сльози. Довелося його якось заспокоювати.

Я бачила цю війну зсередини

Одних доводилося заспокоювати, на інших навіть голос підвищувати, щоб якось розворушити та привести до тями. Ми, звичайно, не були готові до такого.

Але ми креслили схеми евакуацій, самі придумували листівки, розпечатували їх і розміщували на під’їздах будинків, розмовляли з людьми. Такими були в нас 2014-2015 роки. Уночі обстріли, а кожен ранок починався із дзвінків: чи всі живі, усі здорові й побажання нормального робочого дня.

Із 2014-го по 2017-й були роками понаднормової роботи щодня. І звичайно, до 2017 року я не виїжджала із селища, тому що було страшно за людей, за родичів, за батьків, за племінників. Ти не знаєш, що може трапитися в будь-яку хвилину під час твоєї відсутності. Перебуваючи десь на мирній території, я відчувала себе в гіршому стані, ніж коли перебувала тут зі своїми близькими.

Для мене стало відкриттям, що вся інша Україна – мирна, ніхто не замислюється про ті події, які тут відбуваються. Для мене це був шок. Я виїхала до Херсону у 2017 році, вперше за три роки, на одну із конференцій. І досі перебуваю в шоку від того стану, у якому була я в Херсоні. На жаль, ніхто не розуміє реальних подій, які тут відбуваються.

Зараз я перестала звертати увагу на постріли. Може, це захисна реакція організму така. Коли люди говорять, що в нас сьогодні стріляли й були якісь вибухи, я розумію, що я їх не чула. З’явилася байдужість уже до всього, втома. Тому що змін на краще немає, ситуація тільки погіршується.