Мати двох дітей дуже хвилювалась за їх життя, бо обстріли міста не припинялись. Вони виїхали евакуаційним автобусом навіть без речей, з надією скоро повернутись

24 лютого збиралась на роботу, як у звичайний день. Дітей збирала в школу. Але вчителька написала, щоб усі залишалися вдома. Потім мені подзвонила колега і сказала, що війна почалась. Ми спочатку думали, що не може бути такого. А коли 4 березня до нас зайшла колона, налякались. 

Почались бої, на вулиці лежали трупи, і це було дуже страшно. Ми бігали в підвал і розуміли, що той підвал може завалитися. Ми трохи потерпіли і у квітні 2022 року виїхали. Взяли документи, які змогли, і так поїхали. 

Я не уявляла, що може таке бути: щоб так бомбили, щоб так усе руйнувалось і люди валялись серед вулиці мертві, а тіла нікому було забрати. Цього не передати словами. Було дуже страшно.

Дуже переживала тоді за дітей, бо магазини всі розграбували і їжу придбати було неможливо. А запаси все спливали та спливали. Коли вимкнули електрику і ми сиділи без світла та зв’язку, то стало зрозуміло, що потрібно дітей вивозити. 

Ми виїжджали автобусом. До Запоріжжя доїхали, а там уже знайомі з Одеси зателефонували, сказали, що допоможуть знайти житло. Ми спочатку жили у них, але ж три сім’ї в одній хаті – це незручно. Ми шукали будиночок, щоб жити окремо. У мене двоє дітей, а там - літні люди, дитина-інвалід. Спочатку допомагали, але ж коли багато людей у хаті – це дуже тяжко і нервово.

Слава Богу, я працюю. Винаймаємо хатинку невеличку. Тяжко було спочатку пережити все це. Думали, що повернемось додому, але поки що виживаємо тут. У мене вдома робота була, ми жили, облаштовували будинок, було все по-людськи. Хоч я й залишилася одна з двома дітками, мені батьки допомагали, ми старалися. А тепер залишилися без нічого, покинули те, що наживали роками. Зараз мешкаємо в іншій області, в чужому будинку. Діти продовжують навчання. Старший уже вступив до коледжу, а менша навчається онлайн із учителями зі своєї школи. 

Нашого міста майже немає. У зруйнованих хатах живуть окупанти. Ми це знаємо від людей, які там залишились.

Моя мама залишилася в окупації, а родичі – хто де, по всій Україні. Спочатку я налаштовувала себе так, що ми повернемось додому і все буде добре, але після того, як там зруйнували всі заводи, я розумію, що роботи там немає. Та й міста фактично вже немає. Навіть діти вже налаштувалися так, що будемо тут. 

Я мрію, щоб усе було, як до цього страшного дня. Щоб кожен був у своїй домівці, щоб діти не згадували про цей жахливий день. Я мрію про те, щоб був мир у країні і люди не гинули, бо це дуже страшно. Роки йдуть, а нічого не закінчується. Мені здається, що все це так і залишиться. У мене стільки загинуло однокласників! Брат загинув, сусід, дуже багато хлопців молодих поклали свої життя. Не хочеться, щоб дарма це було, хочеться перемоги. Все буде Україна.