Я разом з дитиною виїхали з Харкова навесні 2022 року. Довго блукали по Україні, поки не знайшли житло в Рівному. Донька зараз навчається онлайн у харківській школі. Вона майже не виходить на вулицю, спілкується тільки онлайн зі своїми однокласниками. Стала дуже замкнутою. Вона потребує психологічної допомоги, живого спілкування з однолітками, а також зміни місця проживання хоча б на деякий час. Я зараз не можу їй цього дати.

Я тяжко працюю, але грошей вистачає лише на оплату проживання та найнеобхідніші продукти.

Перший день війни ми зустріли вдома в Харкові. Це був жах. Взриви, взриви, взриви. Я віддала доньку її хресній, бо вона виїжджала з Харкова. Дитина дуже багато натерпілася по дорозі, потрапляла під обстріли на шляху до Західної України.

О пів на п’яту ранку 24 лютого 2022 року я розбудила доньку вдома в Харкові і сказала їй, що розпочалася війна. Швидко зібрала її речі та під обстрілами відвезла до хресної, яка виїжджала з міста. Я не знаю, які саме були її відчуття в той момент. Але після цього вона стала замкнутою і агресивною.

Для мене страшних днів було багато. Перший місяць війни, час, коли я залишалася в Харкові. Я працюю дистанційно, але раз на місяць на тиждень або два приїжджаю в Харків по роботі. Моя робота потрібна місту, і тільки там я можу заробити хоч якісь гроші для існування.

Мене дуже турбує, що донька не виходить на вулицю і не має друзів. Мені не вдається з цим впоратися, бо всі мої поради вона сприймає негативно.

Так, ми стикалися з нестачею продуктів і грошей. Я зверталася до благодійних організацій, кілька разів отримувала допомогу.

Є річ, яка для мене дуже важлива. Це кавова чашечка, яка дісталася мені від бабусі. Для мене це пам’ять про минуле.