Лихацька Марія, 15 років, 9 клас, Аркадіївська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Жовтоног Людмила Михайлівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Ще до схід сонця 24 лютого я зрозуміла що  можливість прожити своє дитинство без війни назавжди втрачена. У мене, як і в тисяч інших дітей, це право відібрали чиїсь татусі, чиїсь сини, чиїсь чоловіки. Поки їх власні діти спали в своїх теплих ліжках, вони натискали на кнопки пуску ракет, розстрілюючи наше дитинство.

В той же день наш підвал, що надійно зберігав на своїх полицях спогади про літо, раптом став укриттям.

Вже до заходу сонця 24 лютого я знала, що шлях від моєї кімнати до підвалу - 11 секунд, але коли над твоїм будинком зі свистом летять ракети, то ці 11 секунд - ціла вічність. Я дізналась, що помістити все життя в рюкзак - це не метафора і навчилась спати в паузах між тривогами з тим самим рюкзаком на колінах. 

Зараз, згадуючи події тих днів, я розумію що тоді я не усвідомлювала всієї можливої небезпеки. Ні тоді, коли поруч з моїм будинком догорала військова частина, ні тоді, коли мамина сестра написала що вони не можуть виїхати з-під Бучі, тому вона просить подбати про доньку у випадку чогось… Лише згодом я зрозуміла про який випадок йшла мова..

Війна - це неминучі втрати. Ти втрачаєш своє минуле життя, ти назавжди втрачаєш відчуття цієї самої безпеки, тепер вона завжди буде з поміткою “відносна”. Ти втрачаєш відчуття часу і починаєш його вимірювати дивними проміжками “до війни”, “після тривоги”, “між обстрілами”. А найстрашніше, що ти все своє життя відкладаєш на потім: колись після війни ти повернешся до школи, колись після Перемоги ти зможеш знову мріяти і планувати своє життя.

Мені лише 14. Мені вже 14.

Це я тепер буду тією мамою, яка знає що таке евакуація і вмітиме за три хвилини збирати речі. Це я тепер буду тією бабусею, яка вчитиме тримати документи під рукою, тепло вдягатись і завжди мати запаси їжі. Я буду тією, хто оплакуватиме втрати нашої країни. Я буду тією, хто нестиме пам'ять про цю війну, хто берегтиме фотографії загиблих людей і загиблих міст. 

Але спершу я стану тією, хто повернеться в Україну, увібравши в себе нові знання країн, що відкрили мені свої кордони. Тією, хто відбудовуватиме країну, хто лікуватиме її рани, хто співатиме колискові, хто дякуватиме кожному воїну і кожній зернині хліба. Тією, хто вміє щиро любити і так само щиро ненавидіти. Тією, чия пам'ять сягатиме віків і берегтиме в скринях спогадів кожне ім’я, кожен день мого розстріляного дитинства.

Я щоранку прокидаюсь і запитую себе “А що сьогодні я можу зробити для Перемоги?”.