Дар’я Швець, 18 років, 3 курс ДГ-1-20, Київський Фаховий Коледж Легкої Промисловості 

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Марценко Галина Олегівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Київська область. Вишневе. П'ята година ранку. Дзвінок. 

Мама неохоче піднімає слухавку, а на іншому боці чується голос брата: "Мам, війна розпочалась..."

У цей момент я не сприймала всю ситуацію всерйоз, а вибухи, які лунали, за мирною звичкою вважала всього-на-всього звуками дверей автомобілів. Я не вірила ні дзвінкам, ні новинам, для мене це був якийсь несмішний жарт або навіть...."кошмар наяву". 

З кожною хвилиною проблем ставало усе більше, а самопочуття - усе гіршим. Ти намагаєшся стримуватися, щоб емоції не взяли верх над розумом. Зціпивши зуби,  збираєш документи і теплий одяг. І ось на тобі! Ще один дзвінок. Ще один жахливий дзвінок, який був від батька мамі з  Чернігова. Він військовий з 2014, зараз щось пояснить…Я не повинна була почути ні слова з цієї розмови, але те, що  почула, умить змінило в мені все: “....якщо зі мною щось станеться, поховайте мене біля батька й будьте обережними”. Звуки кинутої трубки гулом відбивалися в моїй голові. Спочатку почали трястися руки, а потім і все тіло. Клубок у горлі не давав сказати ні слова, а клятий писк у вухах не дозволяв ні слова почути. Серце, чому так стукаєш? Чому чую тебе аж у горлі? І що за туман в очах?!
Я бачила, як на обличчі мами був страх за бабусю, яка о п’ятій виїхала в Київ на роботу. “Треба, щоб вона була з нами…, такі страшні черги з машин на дорозі, як доїхати.., а ти  сходи в аптеку…, якщо вона працює”.

Це були сцени з якогось фільму жахів…Порожні вулиці, потік машин схлинув, біля супермаркетів та аптек довгі черги розгублених людей і жодної дитини. Наче потрапив у фільм про апокаліпсис, де ти в головних ролях.

Нарешті мама, я, бабуся, дідусь і два пси разом -  усі цілі й здорові. Ми прийняли найкраще рішення (як нам здавалося) - тікати. Але навіть не підозрювали, у яке пекло потрапимо. Попрощавшись зі стінами своєї квартири, сіли в автомобіль і поїхали до брата в бік Бучі. По дорозі  чули і вже навіть бачили вибухи, бачили, як літають літаки, як люди, які не в змозі виїхати, ідуть пішки. 

Коли ми приїхали в село Козинці до родини брата, не було сприйняття реальності, складалося враження, що ми тут  просто в гостях, це  на пару днів. Але з кожною годиною ситуація ставала все гіршою. У якийсь із днів ракета потрапила в ТЕЦ в місті Буча і обірвала наше село від зовнішнього світу. Ми потрапили в окупацію… Кожна ніч була пеклом, ми засинали у різних місцях хати, а то й підвалу, а прокидалися часто під звуки вибухів. Далеко від будинку не відходили. Спочатку пропало світло та опалення. Їжа також потроху закінчувалася. 

Що я відчувала? Жорстокий страх, який паралізує все  тіло і не дає  зробити ні руху. У той момент ти починаєш цінувати всі миті життя, усі хороші й погані моменти, друзів і….БАТЬКІВ. З’явилися новини, що недалеко від нашого села стоїть колона орків і що вона рухається в наш бік. Потім ми дізналися, що Бучі дали “зелений коридор”, який розстріляли, а через деякий час ніби дали можливість виїхати і нам.  Ми не знали, що робити; дорослі прораховували ризики, нас обсідали сумніви, але  все ж вирішили скористатися “зеленим коридором”. 

Восьме березня,  дев’ята година ранку. Кожен із нас видалив усі спогади зі свого телефону, зібрав найважливіше в наплічник. Обійнявшись, сіли в машину. Немає жодних емоцій, крім відчаю, печалю та білю. У той час я благала, щоб смерть не прийшла в  нашу сім'ю, бо її було повно навколо. А навіть якщо прийде,  то нехай забере мене першою, щоб я не бачила страждання своїх близьких. 

Війна триває, я пишу і не знаю, чим вона закінчиться, які ще емоції заставить мене пережити. Тато на фронті, на сході, мама, бабуся дідусь і пси! - у Вишневому, я - в Ужгороді, брат із родиною повернулися в село… Що далі? Віра, молитва, надія на Бога і ЗСУ.

Уроки мови, літератури й історії рідної України тепер ціную ще більше. Знаю, про що розкажу своїм дітям, знаю, що слова Шевченка - не пафос, а необхідність:

Свою Україну любіть.

Любіть її… во врем'я люте

В остатню, тяжкую мінуту 

За неї Господа моліть.