Коли війна для мене стала війною? Усе почалося, коли ми пішли купатися на ставок. Приїхали солдати й кажуть: «Що ви так ходите? Тут зараз таке почнеться...» І ми побігли додому, щоб сховатися в підвалі. А вранці почали стріляти.

Але потрібно було йти на роботу, і ми ходили під бомбардуваннями. І тоді зрозуміли, що війна – це дуже погано. І в будинок улучало. Добре, що мене тоді не було вдома. Я злякалася за дітей, боялася, що вони можуть загинути через дурість. Потрібно було їхати. Ми виїхали до Слов’янська й жили там. Потім, коли закінчилося і стали не так сильно стріляти, повернулися додому. Школи в нас у Майорську ніколи не було, діти вчилися в Микитівці. Потім виїжджали в Горлівку. Ми шукали місце краще, де можна пригрітися й було безпечніше.

Виживали, хто як міг. Звичайно, нікому не подобається ця війна. Не подобалося, коли приїжджаєш додому, а тебе не пускають. Були великі черги, люди не могли проїхати то туди, то сюди. А зараз ніби відрубали Майорськ. Один раз на тиждень ходить автобус, щоб виїхати в Бахмут. Немає в нас пересування.

Обстріляють ввечері, вийдеш на вулицю постояти – летять ракети. Дочка прибігає: «Усе, мене вб’ють?» Кажу їй: «Чого тебе вб’ють? Заспокойся». Звичайно, потрібен психолог. Коли не стріляють, починаєш щось робити, заспокоюєшся, а потім знову тудух, бабах.

Я хочу, наприклад, вийти, пройтися, куди мені потрібно, а мені кажуть: «Стій, куди йдеш? Не ходи, тут ходити не можна». Я не можу вільно пересуватися.

Хочеться сказати людям добре слово й думати, що все налагодиться.