У Лисичанську були обстріли. Щодня я боялась, що загину. Мені було страшно за свою родину. Не стало світла, води й газу. Це було якесь пекло. По воду ходити доводилось під обстрілами, щоб набирати з криниці. Росіяни окупували місто за два місяці. Виїхати спочатку було неможливо. Я не уявляла, як це можливо, бо постійно стріляли. У підвалі було холодно, не вистачало продуктів і ліків. Тому довелось ризикувати.

Евакуація була швидкою: треба було їхати так, аби не потрапити під обстріл. 

Зараз я живу у Черкасах. Постійно сумую за домом. Мені б дуже хотілось повернутись, але я не знаю, чи це колись станеться. Чекаю перемоги й миру.