Зранку я включив телевізор і почув, що росіяни напали на Україну, бої йдуть. Дивилися по телевізору, але не думали, що так затягнеться. Літак почав нас бомбити, і ми виїхали до Дніпропетровської області. Як з дому виїжджали, то думали: два тижні, і все налагодиться. Донька перша виїхала, а тоді ми поїхали до неї.

Знайшли житло стареньке, але жити можна. Пенсію платять, допомогу також, переселенські. Виживаємо, як можемо. Гуманітарну допомогу дають і від Фонду Ріната Ахметова, і від Червоного Хреста. Ми голоду не зустрічали.

Рідні порозбігалися по всьому світу: одна донька в одному місті, ми - в іншому. Ті в Києві, ті - ще десь. Біди та війна наробила.

Наші хати в селі руйнуються. Переживаю за одне: щоб дім був цілий, бо стільки труда туди вклав, а вони, собаки, розіб’ють, і все.

Перемога буде за нами, я думаю так. Вже росіяни здають міста. Ми надіємося на краще. Можливо, вони одумаються і вийдуть до себе.