Юлія разом із подругою в центрі Маріуполя ховались від російських обстрілів. Через те, що будинки руйнували, їм довелось за три тижні змінити три підвали 

У нас все почалось десь першого березня. Того ранку я збиралась їхати в центр міста здавати аналізи. О шостій ранку прокинулась, зідзвонилась з подругами, хотіла все ж таки їхати, але вже було багато вибухів. В той день я зібрала речі і пішла до подруги, була там.  

У нас під вікном упав снаряд. Вирвало вікно, осколки позалітали в стіну. Слава Богу, нас не зачепило. З того моменту і почалось все. Ми перейшли в підвал. У нас зникли світло і зв'язок. Сильно стріляли, і ми 5 березня перебрались до драмтеатру разом з батьками і дитиною моєї подруги. 

На лівому березі у нас було все. А коли ми вибрались у місто, то не знали, що так буде. Думали, що поїдемо на пару днів - і повернемось. З собою взяти тільки свічки і пледи, ключі від квартири у сусіда. Сказали, де вода, їжа лежить, і поїхали у місто. З собою майже нічого не було. Зупинились біля драмтеатру. 

Їжі майже не було. Батьків залишали з дитиною, щоб нічого з ними не сталось. А ми шукали, де можна знайти їжу. Вище театру ще працював магазинчик, ми купили там макарони. Знайшли пластиковий контейнер і набрали туди технічної води, яку зливала пожежна машина. 

Їли по дві столові ложки макарон на людину два рази на день. Сильно економили, бо їли батьки і малий. Зв’язку у нас вже давно не було. Ходили до драмтеатру і там ловили зв’язок десь до 15 березня. Коли підірвали театр, ми теж були поруч. Ми змінили три підвали. У перший влучило прямо у кут будинку – вирвало двері. Перейшли до іншого.  В ньому теж винесло двері, й ми перейшли до третього. Це вже було після 16 березня. 

26 березня ми вирішили йти, тому що там неможливо було знаходитись. Будинок почав горіти другий раз. З першого разу його якось вдалось загасити, другий раз - не вийшло. Там не було під’їзду, все було зруйноване. Витягували чоловіка з дружиною з-під завалів. У них, на жаль, залишилось двоє діточок. Ми виходили пішки, бо не було вибору. З нами ще йшли дві бабусі. Ми вийшли в сторону України 26 кілометрів. Дуже довго йшли.

Спочатку ми дійшли до Мангуша, там з’явився якийсь зв’язок. Нас підібрали, і ми доїхали до Білосарайської коси. Перший день зв’язок був, але та територія вже була захоплена. Ми там застрягли на два тижні, бо без фільтрації нікуди не випускали. З’явився зв’язок, і ми знайшли машину, яка нас перевезла з Білосарайської коси до Бердянська. Усі люди, які з нами виїжджали, заселились у готель чи базу відпочинку «Факел». Там ми прожили два дні безкоштовно, там нас навіть годували. 

Ми взагалі були без нічого. У нас тільки були документи і пледи. Там пробули три дні, і нам пощастило: моя подруга зідзвонилась з колегою, і  ми по її запису поїхали на Запоріжжя. 

Нас привезли до «Епіцентру», нагодували і розселяли у дитсадки. Ми знайшли хостел, в якому можна було побути три дні. Батьків подруги відправили до родичів у Хмельницький, а самі поїхали до Одеси. Потім ми роз'їхались, бо там було дуже гучно. Я поїхала до Києва. Моя подруга теж поїхала, бо малий сильно боявся обстрілів, у нього була істерика.   

Я звикла жити у своїй країні. У мене кішка, дітей немає. Подруга вивезла свою дитину. Якби у мене були діти, я теж би виїжджала. У мене в Києві були знайомі, які допомогли знайти квартиру, роботу. Все одно я в своїй країні. 

Хочу знову працювати так, як у себе вдома. Хочеться мирного неба, щоб нарешті закінчилась ця війна, щоб все відбудовувалось. Взагалі хочеться повернутись додому. Головне – щоб не було війни, а все інше наживеться, відбудується. Щоб усі рідні повернулись, бо зараз усіх розкидало по інших країнах, по містах.