Мені 39 років, є сім’я: дружина і двоє дітей. До війни проживали в Маріуполі.

В перший день війни моя дружина лежала в інфекційному відділенні з піврічною донькою. Подзвонила мені і сказала, що лікарі кудись зникли після того як почало бухати, а відділення закрите. 

Після 3 березня в місті вимкнули зв'язок, світло, газ, і ми опинились в облозі. В магазинах вже нічого не було. Виручали запаси. Потім друзі нам допомогли виїхати. 

Евакуювались ми з дружиною і двома дітьми, ще й кішку забрали. Дуже було важко, але нам дуже пощастило, що протягом всієї дороги нам допомагали люди. Ми виїхали до Черкас, бо сюди нас покликали друзі. 

Шокує, що у 21 сторіччі люди себе ведуть, як в кам’яному віці. Тільки в них палиці дужче гупають, і страждає багато людей.

Нас з ріднею розкидало. Ми з батьками не можемо побачитися, бо всі хто знає де знаходяться. Друзі поїхали, хто куди. Багато хто - за кордон.

В майбутньому хочеться бачити свою вільну країну. Щоб не було війни. Дуже хотілося б не бачити корупцію, але зараз дивлюсь навкруги і сумніваюсь, що це можливо в найближчий час.