Вся моя родина жила в Бахмуті. У нас війна почалося з 2014 року, і ми це все уже бачили. Виїхали ми ще у квітні 2022 року, коли вже були близько всі фронтові дії. Надіялися, що виїжджаємо ненадовго, але вийшло все не так. 

Ранок почався з того, що зателефонувала сестра і сказала, що почалася війна. Тоді ми включили телевізор і дивилися це все. Спочатку дуже розгубилися. Не знали, що робити, і як воно буде. Відтягували від'їзд, бо донька і чоловік працювали. Я не працювала через інвалідність, вдома була на той момент. Зять наш був військовий контрактник. 

Ми чекали, що це все може затихнути чи зупинитися. Не думали, що воно затягнеться на такий період.

Складності були з житлом, бо ми їхали в нікуди з великою родиною. Я забирала і маму, і сваху, і племінника. Ми думали, що  доїдемо просто до Дніпра, а нас племінниця позвала до Кропивницького. Потім прийшлося робити операцію і мені, і доньці. Не дуже легко було. Чоловіку роботу знайти було важко, дочка влаштувалася десь через пів року.

Ми дуже сподівались, що місто з лиця землі не зітруть. Бачити, як гинуть люди і мої знайомі, як руйнується місто - це дуже важко. Наш друг загинув. Було важко зрозуміти і прийняти, що людини вже немає. 

Навіть не знаю, коли війна може закінчитися. Коли ми сюди приїхали, у мене очікування було, що воно закінчиться найближчим часом, а зараз навіть не знаю. Ми живемо прямо зараз, а як буде далі - взагалі навіть планів немає.

Після того як залишились без житла, ми живемо тут і зараз. Планів ніяких немає. Ми дуже розгублені, і чим далі - тим гірше. Хочеться, щоб швидше закінчилась ця війна, а потім вже будемо якось планування життя.