Олена з двома дітьми виживала без води та їжі. В Маріуполі росіяни з літаків бомбили будинки людей, які там ховались від обстрілів

У мене дві доньки. Одній десять років, іншій - п’ятнадцять. Є чоловік. Я жила поблизу Маріуполя, але на момент повномасштабного вторгнення перебувала разом із родиною в самому місті. 

Коли почалася повномасштабна війна, я одразу зіткнулася з великими чергами в магазинах. Придбала найнеобхідніше, але тоді ніхто не усвідомлював, що все це затягнеться надовго. Згодом вимкнули світло, не стало на чому готувати їжу. Зникли вода й тепло. Завдяки джерелам ще певний час вдавалося дістати воду, але згодом і вона стала великою проблемою.

Я переїхала до куми, яка жила в приватному секторі. У неї була невелика хатинка з піччю, де можна було розтопити вогонь, приготувати їжу або просто підігріти поїсти. Приблизно через тиждень з’явилася гостра нестача продуктів, бо всі з’їхалися разом. Кума була зі своєю родиною і дітьми. Чоловік привіз свою матір і сестру, у сестри був неповнолітній син. Нас стало десятеро. Користувалися тим, що мали, але хліба не було. Воду я набрала заздалегідь, але вона замерзла, і не було чим розбити лід, щоб помитися чи попити. Виживала завдяки джерелам, які ще залишалися в Маріуполі.

Два тижні діти просиділи в підвалі. Там було холодно, і родичі захворіли. 

Я за характером стримана людина і намагалася не впадати у відчай. Згодом я проживала в Покровську. Там я знову пережила сильний стрес. Я знайшла тимчасове житло, але в серпні того ж року стався приліт саме в той будинок. Молодша донька в той момент була на дитячому майданчику під будинком, а я зі старшою перебувала в квартирі.

Протягом багатьох років, ще з 2014 року, я жила під постійні звуки пострілів. Молодша дитина взагалі не знає, що таке життя без війни. Донька якось запитала: «Таке буває?» Вона не знає, що існує мирний час, коли не потрібно ховатися в підвалі.

Найбільше вона лякалася не звуку ракети, а того, що бачила зруйновані будинки і тіла людей. Тоді я пережила дуже сильний стрес, бо опинилася в самому епіцентрі подій. Після цього я почала працювати з психологами. Відвідувала заняття, вчилася справлятися зі своїм станом і отримала певні навички, які допомагають жити далі. Психологічно це був дуже важкий період. 

Коли літали літаки, я постійно перебувала у напрузі. Спочатку авіація літала лише вдень, згодом - і вночі. Коли пролітав літак, я думала тільки про одне: чи не прилетить саме сюди.

Евакуація була дуже важкою. Мій чоловік родом із Дніпропетровської області, і я вирішила їхати до його родичів. У мирний час ця дорога займала близько чотирьох годин, але я добиралася дві доби. Черги були величезні. Не було можливості сходити в туалет чи попити води. Я стояла по п’ять–шість годин. Виїжджала власним автомобілем. У легковій машині їхало семеро людей: чоловік, його мати, його сестра з сином і я з двома доньками. Їхали дуже тісно, сиділи на руках і ногах, постійно мінялися місцями. Поки стояла в чергах, дорослі виходили з машини, щоб розім’яти ноги, а дітей залишала всередині, бо було холодно і дув сильний вітер.

На блокпостах чоловіка ретельно перевіряли, дивилися пальці, розпитували про роботу. Я заздалегідь проговорила з усіма, що і як говорити, щоб не сказати нічого зайвого. Першу ніч я переночувала в одному з сіл неподалік, а о четвертій ранку знову виїхала. Об одинадцятій вечора я вже в’їхала до Запоріжжя.